— Вибач, Аньденю, поговорімо про це пізніше, — Стовп почав був розвертатися до дверей. — Якщо зачекаєш надворі кілька хвилин, я знайду когось, щоб тебе відвезли до академії.
— Та ні, все гаразд, — сказав Аньдень. — Я й сам доберусь. Мені треба повернутися на транзитну станцію по велосипед, і я не проти поїхати на автобусі.
Лань спинився, уже торкаючись рукою дверей, і промовив через плече серйозним тоном:
— Аньденю, я й ніколи не припускав, що ти боягуз. Просто хотів пояснити, що в тебе є вибір. І хай там що обереш — ти назавжди лишатимешся Каулом, як-от Шае.
Стовп відсунув двері й пішов за Вунем до головного будинку, і його надто гостра аура слабшала мірою того, як зникала з виду виструнчена спина.
Аньдень уривчасто видихнув — а він навіть не помітив, що зачаїв подих. Що це було? Він ніколи не бачив, щоб у Ланя так стрімко мінявся настрій, від теплоти — до гніву, а потім до сумнівів і каяття. Це стрес і новий нефрит посприяли такій мінливості? Невже Лань справді гадає, що Аньдень не готовий долучитися до клану? Одна річ, коли Аньдень сам тихенько сумнівається чи ліниво розмірковує, чим він міг би займатися, якби його вже не забронювали як майбутнього Кулака. І геть інша — коли Стовп клану кидає отакі-от нехороші припущення йому в обличчя. Це все через його сьогоднішнє кепське Відхилення чи тут ідеться про щось інше?
Аньдень розвернувся, зняв тренувальний браслет і сперся чолом об стіну. Від натиску нефриту його слабкий шлунок скрутило ще гірше, ніж зазвичай. Він втягнув повітря, заспокоюючись, і постарався притлумити це відчуття, поки ховав браслет до пластикової коробочки й запихав ту до рюкзака.
Перш ніж піти з тренувальної зали, Аньдень позбирав розкидані пляшки з піском і сховав їх назад до шафи. Зібрав метальні ножі, повитягував дротики зі стіни й теж розклав по місцях. Відхилення, яким жбурлялися Лань із Аньденем, змусило прочинитися дверцята шафки. Аньдень обережно зачинив їх і вже збирався був засунути на місце шухляду, що виїхала, аж тут спинився: його пальці завмерли над вузькою щілиною, крізь яку виднівся пухкий білий конверт, той самий, що його Аньдень приніс, а Лань забрав і сховав, нічого не пояснюючи.
Аньдень відсунув шухляду і взяв пакунок. І поки він отак на нього дивився, страшна спокуса перетворилася на ще страшніші підозри. Серце Аньденя закалатало. Він роззирнувся порожньою й охайною тренувальною залою. Якщо він відкриє конверт, Лань про це дізнається. Та між печаткою і куточком клапана була невеличка щілина. Аньдень потягнув, аби щілина ще трішки збільшилася. Перевернув конверт догори дриґом та струснув, шарячи двома пальцями під клапаном, доки не намацав щось гладке й тверде, схоже на скло. Тремтливими руками хлопець витягнув з конверта крихітний циліндричний флакончик з каламутно-білою рідиною.
Він знав, що це таке. Що ще це може бути? В Аньденя серце впало у п’яти. Він різко прорвав конверт і взявся витягувати з нього флакон за флаконом.
Думки хлопця плутались. Це було те, чого він боявся, та все одно не міг у це повірити.
Двері прочинилися. В одвірку стояв Лань. В Аньденя розтиснулись руки — він впустив конверт і його вміст до відсунутої шухляди, але провина його була очевидна. Як і Ланева — обличчя Стовпа налилось присоромленим гнівом. Аньдень не сумнівався: якби він і досі мав на собі тренувальний браслет, то не зміг би встояти перед лютим полум’ям кузенової аури.
Лань зайшов і зачинив за собою двері. Ті зсунулися зі скреготом, що нагадав звук, з яким клинок торкається точила.
— Аньденю, що ти робиш? — оманливо монотонним тоном спитав Лань.
— Ти сказав принести це тобі. Це ж СВ-1, — Аньденеві слова звучали здушено. Він відчув, що йому треба за щось ухопитися, аби лишитись на ногах. — Чому… чому тобі потрібне «сяйво»?
Лань наблизився, і Аньдень мимоволі позадкував, доки не торкнувся плечами стіни.
— Ти не мав права відкривати цей пакунок.
Лань його ніколи не бив, жодного стусана не дав, але зараз він мав настільки кровожерливий вигляд, що вперше за все своє життя Аньдень відчув поруч із кузеном спалах страху. Та хай краще його Хіло десяток разів відлупцює, ніж розлютити Ланя настільки, щоб той його вдарив лише раз. Звісно, зараз він заслуговував на побиття і навіть не думав про те, щоб сказати щось на свій захист, тож просто бовкнув:
— Ти ж не хворий, ні? На… на свербець?
Мабуть, на його обличчі яснів такий відчай (бо якраз цієї миті Аньдень уявляв, як Лань помирає такою самою смертю, якою померла Аньденева мати, що різала себе й викрикувала божевільні нісенітниці), що це розвіяло гнів Стовпа. Вираз Ланевого обличчя перемінився — його скривила внутрішня напруга. Він підняв руку й отак тримав її, немов казав: «Тихо, тихо».