Хіло скаже, що Лань — Стовп клану, і не Аньденева справа — сумніватися в ньому. Що бувають особливі випадки, коли вживання «сяйва» цілком прийнятне; Хіло припускав, що й Аньдень є таким випадком. Доля Безгірного клану залежить від здатності Стовпа залишатися міцною опорою та зберігати контроль над кланом. Вживати малі дози СВ-1, щоб допомогти собі пристосуватися до нової порції нефриту, — це набагато краще, ніж ризикнути збожеволіти й захворіти на свербець. Оце вже точно.
Лань спостерігав за ним, примружившись:
— Аньденю, я й досі можу на тебе покластися?
Нотки осуду в голосі Стовпа були як ляпас. До сьогодні Аньдень не давав Ланеві приводу не довіряти йому, й коли побачив на обличчі кузена розчарування — цього вистачило, щоб Аньденя почало душити каяття.
— Я знаю, що вчинив неправильно. Вибач, Ланю-дзень. Я ніколи більше не зраджу твоєї довіри, клянуся на нефриті, який будь-коли носитиму, але, будь ласка… — Аньдень притиснув кулаки до боків, і в нього прохопилося: — Має ж бути краще рішення, ніж приймати цю штуку!
Суворий погляд Стовпа трохи пом’якшав. Він знову був схожий сам на себе — зібраний, спокійний, — але вираз обличчя мав непевний, майже нещасний, немов очікував на щось інше, на щось, подумав Аньдень, чого він не може дати — і це його провина.
— Аньденю, то моя справа — давати з цим раду, не твоя, — він знову кинув на Аньденя довгий сумний погляд, а відтак пішов до виходу й розсунув двері. — Мусиш повернутися до академії, доки не споночіло.
Якусь мить Аньдень не рухався. А тоді торкнувся долонями чола, ховаючи за вітальним жестом обличчя.
— Знаю. Маєш слушність, Кауле-дзень.
Хлопець хутко вийшов із тренувальної зали. І коли вже переходив подвір’я, хотів був озирнутися й подивитися, чи кузен стоїть там, де він його залишив. Та натомість опустив погляд собі під ноги й поспіхом попрямував через будинок.
— Аньденю-се? — спитала Кяньла, яка стояла біля входу до кухні, коли він обійшов сходи у фоє й рушив до дверей. — Усе добре?
— Усе гаразд. Мені треба йти. Пізніше побачимось, Кяньло.
Аньдень вилетів крізь парадні двері й спустився ґанком на під’їзну доріжку. Він сповільнив ходу — достатньо, аби дорогою уникнути цікавих поглядів Пальців, що чергували під брамою; та щойно полишив територію маєтку Каулів і зник з поля зору охоронців, одразу ж побіг. Рюкзак метлявся на плечах, ноги тупотіли по асфальту — він біг до автобусної зупинки. Коли за кілька хвилин підійшов автобус, заціпенілий Аньдень упав на заднє сидіння і притулився головою до вікна. Дихати на повні груди й досі не вдавалося, хоча він уже не біг. Йому дуже хотілося заплакати, щоб бодай почасти звільнитися від цієї напруги, — це було б те саме, що зняти кришку із закипілого чайника.
РОЗДІЛ 29
ВАС НАПЕВНЕ ЧЕКАТИМЕ СМЕРТЬ
Красти в Доках стало ще небезпечніше, відколи Майк Кень спіймав оту бригаду й «безгірники» збагнули, як працює вся схема. Беро не хотів скінчити, як ті нещасні мудаки — ті двоє, кому скрутили в’язи, чи навіть той один, що відбувся всього лише переламаними руками. Він і досі здригався, згадуючи про братів Майків. Тому й відчув полегшу і радість, коли Мудт спитав, чи він тренувався з «фуллертоном» і вже може влучно стріляти. Беро запевнив Мудта, що вони зі Щоканем тричі на тиждень ходили на пустирі за водосховищем і вчилися там стріляти.
— Ну то приходьте завтра ввечері до крамниці, — сказав Мудт.
Коли вони з’явились у «Крамі і хламі», Зеленокостий з цапиною борідкою ганяв у гаражі кулі на старому Мудтовому більярдному столі. Він мав на собі сіру шанель замість дощовика і ті самі армійські чоботи, що й минулого разу. Цього вечора він поводився приязніше.
— Більш як місяць минув, а ви, хлопці, досі живі й гарно на нас попрацювали, а це значить, що ви або розумахи, або збіса везучі, — і мені байдуже, що з цього правда.
— Я ладен на більше, ніж цупити коробки з шикарними сумочками та іншим лайном, — сказав Беро.
— Я так і думав. Тож тепер матимете шанс це довести, — сказав цапобородий. Він поклав руки на плечі хлопцям. — Мудт сказав, що ви навчилися вправлятися з тими «фуллі», що я вам дав. Це добре. Тож тепер маю для вас завдання. Не від мене, а від людей, що стоять над тими, хто стоїть наді мною. Тому слухайте уважно й навіть не думайте облажатися. А якщо облажаетесь, то вас напевне чекатиме смерть. Та якщо ні — то зблизитесь із кланом по максимуму, що означатиме… — він багатозначно глянув на Беро й підморгнув, ледь посмикуючи нефритовий стрижень, що мав у лівому вусі.