— А ти не переживаєш? — вигукнув Аньдень; власний шал змусив його зашарітися, але він наче вже не зважав на те, що може поводитись нечемно.
Шае нагадала собі, що на День човнів «горяни» схопили Аньденя просто на вулиці. Не дивина, що він досі сердитий і наляканий. І вона мала визнати: те, як «горяни» впритул наблизились до порушення кодексу айшо, її теж розтривожило. Відколи вона відіслала Цауня, то ретельніше стежила, аби лишатися на території Безгірного клану. Вона постаралася прогнати зі свого тону виправдальні нотки:
— Переживаю, ясна річ. Але я до цього стосунку не маю. Я більше не Зеленокоста. Вирішила від цього відмовитись.
— Чому?
Таке тихе запитання. І це він уперше його поставив.
Шае раптом зрозуміла, що не дуже добре знає Аньденя. Розмовляючи з дідусем чи з братами, вона постійно поверталася на торовані стежки і часом почувалася так, наче ніколи не полишала острова. З Аньденем такого не було. Їм непогано велося разом, коли вони були молодшими, та вона повністю пропустила останні кілька років його життя, упродовж яких він виріс із серйозного й трохи переляканого з вигляду хлопчика в цього юнака — протеже її братів.
— Аньденю, клан вимагає всього — або нічого. Я вчинила щось таке, що не відповідало очікуванням. І дуже скоро дізналася, що так не можна, — її вустами ковзнула безрадісна усмішка. — Насправді усе було трішки складніше, але ти зрозумів, у чому суть.
Не схоже, що Аньденя така відповідь задовольнила, але наполягати він не став. Хлопець задивився на нічну комашню, що роїлася навколо тьмяної лампи, а тоді перевів погляд на Шае:
— То що ти тепер плануєш робити?
— Я отримала пропозицію, яку схиляюсь прийняти, — Шае сіла пряміше, радіючи можливості поділитися з кимось свіжими новинами, хоча вона й сумнівалася, що сім’я оцінить, як багато це для неї означає. — Ідеться про посаду з регіонального розвитку в еспенській компанії, яка займається електронікою. Я на кілька місяців повернуся до Еспенії на навчання, а потім частину часу працюватиму там, а частину — тут, а ще подорожуватиму до інших країн. Думаю, буде цікаво.
На Аньденевому обличчі зринула тривога. Помітно було, як він намагається її приховати й начепити на лице більш-менш нейтральний вираз.
— Ти що, знову поїдеш?
Шае зніяковіла:
— Лише ненадовго. Я ж казала: навчання триватиме всього кілька місяців. А після того я проводитиму на Кеконі щонайменше половину часу. Я й не хотіла б жити в Еспенії весь рік, то й вирішила, що ця робота… — вона замовкла, горло стиснулося від почуття провини й образи.
Аньдень щойно спитав її, чи не зможе вона заради нього переконати Ланя. Хлопець сподівався, що хай вона не обіймає офіційної посади у клані й більше не є Зеленокостою, але все одно лишається тут і має певний вплив, певний стосунок до того, як родина готує клан до війни, і що він може на неї покластися.
Хіба вона щойно не казала йому, що клан вимагає або всього, або нічого?
— Вибач, це було грубо з мого боку, — Аньдень немов раптом отямився і зрозумів, що його реакція була егоїстичною й неприйнятною. Він швидко промовив: — Просто я радів, що ти повернулася, і сподівався, що ми частіше бачитимемось, доки ти знову нікуди не поїхала. Але я за тебе дуже тішуся. Схоже, що робота справді хороша, ти будеш бізнес-леді міжнародного рівня. Вітаю, Шае. Серйозно.
І хай його розчарування й досі було цілком очевидним, він усміхнувся з таким щирим бажанням налагодити стосунки, що Шае мимоволі зм’якла і подумала, як би їй хотілося, щоб і вона могла так невимушено оговтуватися.
— Аньденю, все гаразд, — запевнила вона хлопця. — І я думаю, що ми проведемо разом трохи часу. Це я винна, що раніше не виходило. Я тільки нещодавно почула про те, що сталося з тобою на День човнів. Якби я знала, я б…
Аньдень різко, майже сердито, затрусив головою.
— То пусте, — сказав він. — Вони мені не погрожували, не скривдили. Я ж іще не Зеленокостий.
Шае помовчала хвильку. За їхніми спинами касири гукали замовлення до тісної кухні, люди, що стояли в черзі, теревенили й сміялися, під зеленим брезентовим навісом пурхали нічні метелики. Надворі було геть темно, та над невиразними хмарами висів обважнілий місяць.
— Мабуть, нам треба йти, — сказав Аньдень.
— Про що ти хотів, щоб я поговорила з Ланем? — спитала Шае. — Якщо тебе щось справді хвилює, я згадаю про це в розмові, коли побачуся з ним наступного разу. Ти щось в академії почув?