— Я… я не знаю напевне. Здебільшого в Кузні. Подеколи — у Папаї та Доках. Може, навіть у Грошомийці й Рибгороді, — він опустив чоло на землю, і голос його прозвучав приглушено: — Кауле-дзень. Пане Стовп. Я ж для вас ніщо, просто ніщо, просто дурнуватий хлоп, який зробив дурнувату помилку. Я розповів геть усе, що знаю.
Інший хлопець якраз очуняв, але не видавав ні звуку, як не зважати на уривчасте дихання.
— Глянь на мене, — промовив Лань.
Малий підвів голову. Білки його очей почервоніли від полусканих капілярів. Вираз обличчя — розгублений та змучений, це вже було лице не хлопця, а того, хто скуштував силу нефриту в неправильний спосіб, і та його понівечила. Він, либонь, відчував страшний біль, але й досі пашів внутрішньою люттю.
Лань відчув до нього дрібку жалощів. Хлопець став жертвою цих непевних часів. Раніше закони природи були дуже простими. Абукейці мають імунітет до нефриту. Майже всі іноземці надто чутливі до нього — навіть якщо шотарці чи еспенці приборкають фізичні або ментальні сили, найімовірніше, вони стануть жертвами свербцю. І тільки кеконьці, ізольована спільнота, що формувалася впродовж століть, сягаючи корінням до переплетених ліній абукейського походження й тих прадавніх переселенців-туньців, які оселились були на острові, володіли вродженим хистом до приборкання нефриту, та все ж — після ретельної підготовки.
На жаль, нині перебільшені байки про іноземців, які начебто самотужки навчились носити нефрит, заронили в мізки зубожілих кеконських дітлахів кепські ідеї. Молодь повірила, що їй достатньо буде лише кількох уроків «як вистояти у вуличній бійці» та, може, правильно дібраних медикаментів.
— Для таких, як ви, нефрит — це смерть, — сказав Лань. — Ви його крадете, продаєте контрабандою, надіваєте, а завершується все однаково: ви перетворюєтеся на корм для червів, — він пильно дивився на хлопчину вбивчим поглядом. — Негайно забирайтеся з мого маєтку, і щоб мій брат вас уже ніколи не бачив.
Абукеєць незграбно звівся на ноги, і навіть той другий підвівся швидше, ніж Лань від нього чекав. І отак разом вони пошкандибали до виходу, не озираючись.
Лань звернувся до Майка Кеня:
— Скажи, щоб вартовий відчинив ворота.
Перш ніж виконати Ланів наказ, Кень глипнув на Хіло, очікуючи на підтвердження. Цей дрібний жест роздратував Ланя. Двійко Майків були віддані Хіло, мов ті раби. Вони дуже уважно спостерігали за втікачами, запам’ятовуючи їхні обличчя.
З лиця Хіло зникла усмішка. Без неї він виглядав на свій справжній вік і більше не скидався ледь не на однолітка тих малих, з якими так жорстоко повівся.
— Я й сам збирався відпустити абукейця, — промовив він. — Але той другий… Це помилка. Він повернеться, зі всього видно. Просто доведеться вбити його пізніше.
Можливо, Хіло і мав слушність. Крадії нефриту поділялися на два типи. Більшість жадали того, що, як вони собі гадали, їм міг дати нефрит: статус, гроші, владу над іншими. Але деяким людям ішлося про жагу самого нефриту — вона роз’їдала їм мозок, перетворювалася на одержимість, що тільки зростала й зростала. Може, для Хіло це й нормально — судити і страчувати за перший же промах, та Лань не був готовий визнати, що для хлопця вже не лишилось надії і що той не знайде іншої віддушини для своїх безладних амбіцій.
— Ти їх добре провчив, — сказав він. — Але давай людям шанс засвоїти урок. Зрештою, вони всього лише дітлахи… дурнуваті дітлахи.
— Щось не пригадую, щоб, коли я був малим, дурість слугувала за виправдання.
Лань уважно поглянув на брата. Хіло сховав руки в кишені, лікті в нього стирчали, а плечі трохи вигнулись, демонструючи притаманне йому нахабство. «Та ти й досі той малий», — в’їдливо подумав Лань. Ріг був другою людиною у клані, статусом він дорівнював Синоптику й мав бути досвідченим воїном. Хіло був наймолодшим Рогом серед усіх, кого лише можна згадати, та все ж не схоже, що хтось підважував його статус. Може, тому що він був Каулом і добре носив свій нефрит, а може, й тому що, коли півтора року до того попередній Ріг пішов на пенсію, дід затвердив призначення Хіло, просто знизавши плечима. «А який із нього ще зиск?» — сказав Каул Сень.
Лань змінив тему розмови.
— Ти гадаєш, що новий різьбяр — це Тем Бень.
То було ствердження, не запитання.
— А хто ж іще, — промовив Хіло.
Теми належали до могутнього й розгалуженого Гірського клану. То була шанована зеленокоста родина, але Тем Бень був кам’янооким. Таке часом траплялося: комбінація рецесивних генів призводила до народження кеконської дитини, яка була настільки ж несприйнятливою до нефриту, як і будь-який абориген-абукеєць. Тем Бень був ганьбою свого роду (а також — лобурем неотесаним). Тож багато років тому родина відправила його вчитися та працювати до віддаленого куточка північного Їґутану. В тому, що він так раптово повернувся до Кеконю й різко увірвався в торгівлю необробленим нефритом, був певний сенс. Тільки стійкий до сили нефриту кам’яноокий міг купувати, накопичувати, обробляти та продавати нефрит з вулиць. Більше турбувало те, що саме могла означати така бурхлива діяльність.