— Усе гаразд, — сказав Аньдень, знову потрусивши головою. — Ти мала слушність: це не той випадок, коли він потребує моєї думки. Не переймайся цим, — він відсунув стілець і з удаваною веселістю сказав: — Це дуже хороше місце, я багато місяців так смачно не їв. Ти ж пам’ятаєш, як в академії годують?
— На жаль, так.
Хай там що його гризло, хай що він хотів сказати, а Шае більше не могла на нього тиснути. І поки вони вставали та збиралися, Шае дозволила йому перевести розмову на нейтральніші теми. До найближчої станції метро вони підійшли, скупо перемовляючись, — Аньдень став трохи тихішим. Коли вони опинилися на платформі й підійшов поїзд, що прямував на захід, хлопець рвучко її обійняв.
— Приємно було зустрітися, Шае. Ще побачимось.
А потім двері за ним зачинилися, й довгий скреготливий потяг повіз його геть. Шае дивилася, як вогні потяга зникають у зяючому тунелі, і її охопила вперта підозра, що вона підвела свого кузена, впустила життєво важливий шанс налагодити стосунки.
Вертатися додому вона не стала, а натомість сіла на східну лінію й вийшла на станції майже перед дзаньлунським Храмом Небесного Повернення. Вулицю, якою вона піднімалася, нещодавно розширили — Шае запевно не пригадувала, щоб колись бачила, аби вхід до храму огинали стільки смуг дорожнього руху. Навпроти поближньої площі вигулькнула шестиповерхова офісна будівля, на стіні нової парковки висів щит, що рекламував їґутанськии ель. Зате храм мав такий самий вигляд, як Шае пам’ятала. Уночі, коли на різьблених кам’яних стовпах і важкому черепичному даху у світлі фар вигравали глибокі тіні, він здавався ще древнішим та урочистішим, ніж удень. До самого храму Шае не заходила, відколи була підліткою, але сьогодні вона почувалася такою стривоженою, що змусила себе пройти крізь гостроверхі зелені двері.
У Храмовому кварталі стояв не лише Храм небесного повернення, найстарший храм божистів у місті; за два квартали звідси — святилище Німуми, а ще трохи на захід — дзаньлунська Перша церква єдиної істини. Приємно було думати, що кеконьці, абукейці й іноземці могли поклонятися своїм божествам на очах одне одних, розділяючи свої молитви. Статут НАК передбачав, що нефрит насамперед розподіляється між храмами божистів, а релігійні будівлі утримувались за благодійні внески кланів, але клятви покаяльників передбачали, що ті уникатимуть будь-яких земних зв’язків та забезпечуватимуть прихисток для всіх вірян. Як і район навколо Зали мудрості та Тріумфального палацу, Храмовий квартал був нейтральною територією. Тут клани не мали влади.
Шае проминула тихе подвір’я, де рядами виструнчились священні дерева, підсвічені м’яким сяйвом місяця, й зайшла до тьмяно освітленого внутрішнього святилища, де місцеві покаяльники заступали одне одного у тригодинних змінах молитовної медитації. Завбачивши коло вбраних у зелені ряси нерухомих постатей, що розмістилися на низькій платформі у передній частині приміщення, Шае сповільнила крок. Вона замислилась, наскільки глибоко покаяльники можуть її відчути. Чи можливо, маючи достатньо нефритової сили, піти далі, ніж відчувати присутність людини й тонкі особливості її фізичного стану, чи можна зазирати до її думок, у саму її душу?
Шае обрала собі подушку для колінопреклоніння й опустилася на неї. Як заведено, торкнулася тричі головою землі, тоді випросталась, сперши руки на стегна, і знову перевела погляд на покаяльників — трьох жінок та трьох чоловіків з виголеними головами і бровами. Усі вони сиділи, заплющивши очі, схрестивши ноги та тримаючи руки на верхівці оправленої нефритової сфери завбільшки з невеличку кулю для кеглів. Контактувати з такою кількістю нефриту… Шае пригадала брили в кар’єрі й ту шалену спокусу доторкнутися до котроїсь із них. Покаяльники мусять пройти неабиякий вишкіл і мати неймовірний рівень контролю. Вони, либонь, могли почути, як муха сідає на подушку в дальньому краю приміщення, чи відчути людей на вулиці, а все ж лишалися нерухомими, дихали розмірено й повільно, обличчя мали розслаблені. Під кінець тригодинної зміни вони знімуть руки зі сфери, зіпнуться на ноги й ковзнуть убік, а їхні місця посядуть інші. І кожного разу вони страждатимуть від нефритових припливів, а тоді відходитимуть від них. Шае знала, як воно — відходити, і їй було страшно навіть уявити, як можна терпіти таке позмінно, вдень і вночі, знову і знову. Покаяльники вважали, що це наблизить їх (та й усе людство) до божественності.
Шае дозволила собі роззирнутися приміщенням. Над колом медитації височів славетний розпис «Вигнання й Повернення». Оригінальну роботу, написану сотні років тому, було знищено під час шотарської окупації. Те, що нині бачили прихожани, було майстерною копією, яка спиралася на спогади та старі фотографії. У присвячених усім основним божествам альковах у кам’яних стінах святилища горіли ароматичні свічки. Тихе жебоніння води у двох настінних фонтанах впліталося у гамір довколишніх доріг, що долинав крізь високі прочинені вікна. О такій пізній порі святилище було майже порожнє — на зелених молитовних подушках стояли навколішках тільки троє відвідувачів: старший чоловік у дальшому куті, а за три ряди перед Шае — жінка середнього віку з дорослою дочкою, й обидві плакали та спиралися одна на одну, шукаючи розради. Шае перевела погляд на підлогу перед власною подушкою — їй стало трохи соромно, що вона підглянула за приватними стражданнями цієї сім’ї. Та й загалом через те, що прийшла до цього святого місця, почувалася жахливою лицеміркою. Вона не сповідувала віри вже багато років. І навіть не була певна, що й досі може вважати себе божисткою.