Вони наготувалися виставити дула «фуллертонів» з правого боку автівки й відкрити вогонь. Це буде швидко, дуже гучно й дуже брудно.
Лань помітив чорну автівку, що їхала за ним. Та спочатку він зауважив не машину — посилене Чуття ще за квартал засікло спрямовані просто на нього ворожість і страх. Лань глянув через плече й побачив, як автомобіль повертає слідом за ними, тримаючись на відстані двох машин від таксі. Він знову розвернувся вперед, потягнувся й зосередив Чуття.
Троє чоловіків. Енергія водія — прохолодна й тьмяна, а от двоє інших палахкотіли страхом та агресивним азартом. Нефритових аур вони не мали, отже — не Зеленокості. Звичайні кримінальники чи найманці. Він дістав гроші з гаманця: достатньо, щоб оплатити поїздку, і ще трішки зверху, — нахилився вперед і віддав готівку таксистові.
— Усе, приїхали, — сказав він. — На наступному світлофорі розверніться на сто вісімдесят і висадіть мене на розі. А тоді забирайтеся звідти — тільки голову нижче тримайте.
Таксі несподівано прискорилось і різко розвернулось.
— Що за срань? — вигукнув Беро.
— Він нас засік. Виходить з машини, — озвався із заднього сидіння Щокань.
— Розвертайся! — заволав Беро до водія. — Розвертайся, доки він не втік.
Дорожній рух уже заважав роздивитися таксі з їхньої автівки. Водій втратив кілька секунд, аж тут, різко повертаючи, під’їхав до узбіччя, де висадили Каула. Таксі вже прямувало вулицею далі, а Зеленокостий зник із виду. Бляха! Беро відчинив дверцята й вистрибнув на тротуар, крутячи головою туди-сюди й намагаючись роздивитися, куди ж могла подітися їхня мішень.
— І що тепер? — крізь відчинене вікно прошипів до нього Щокань. — Каул зник. Повертайся до машини, доки ніхто не побачив, як ти тут стоїш з їбаним «фуллі». Ми все ще можемо повернутись до клубу і зробити ту роботу, для якої нас найняли.
Ні праворуч, ні ліворуч Каула видно не було. Вулиця межувала з крутим насипом. Беро підбіг до поруччя й подивився вниз, згадуючи з розпачем, які ж ті Зеленокості спритні в рухах. Вкритий віхтями трави й болотом схил зникав у темряві, аж до неосвітленого пірса на самому краю гавані, біля якого виструнчилися силуети невеличких човнів, що стояли на якорі. Беро вдивлявся щосили, і в погляді його нуртувало роздратування. Усе пішло не так, усе пішло не за планом.
А тоді — диво з див, немов сама доля розвернула його обличчя і змусила погляд торкнутися правильного місця — він побачив постать, що йшла геть уздовж краю води. Було надто темно, аби з певністю сказати, що то Каул, та Беро знав: це він. Сама постать, хода — Беро тріумфально заволав:
— Я його бачу!
Щокань вилаявся й вибрався з машини. Він перехилився через поруччя й втупився туди, куди показував Беро:
— Кеке, забудь. Він уже надто далеко, ще й знає, що ми в нього на хвості. Дістанемо його іншим разом.
— Та не буде ніякого іншого разу!
Каул поводитиметься мудріше. Буде їздити з охоронцями чи змінить звички. Та хай там як, а після такого провалу цапобородий відмете Беро вбік як нічого не вартого, як ще одного безнадійного невдаху, що зависоко себе оцінив, — і забере його шанс дістати нефрит.
Беро перекинув ремінь «фуллі» через плече й видерся на поруччя.
— Якщо хочеш — лишайся тут, — сказав він. — Та коли я повернуся з головою Каула, то розкажу їм, що ти — рідкокровий боягуз. Тобі краще забиратися з міста.
Щокань був таким самим нюнею, як і Сампа, та різниця між ними полягала в тому, що він не витримував, якщо його в цьому звинувачували, — Беро це швидко збагнув. Беро зістрибнув по той бік поруччя й узявся продиратися та зіслизати схилом униз так швидко, як тільки дозволяла важка зброя. Він жодного разу не озирнувся, бо був певен, що Щокань собі матюкнеться й піде за ним. А якщо ні — Беро байдуже, він не збирається здаватися й упускати свій єдиний золотий шанс.
Цапобородий Зеленокостий пообіцяв йому нефритовий камінчик за те, що він рознесе «Райський бузок», та якщо він уб’є Каула Ланя — Стовпа Безгірного клану! — трясця, Каулів нефрит належатиме йому за правом. Бо всі ж знають, що Зеленокості знімають нефрит з тіл своїх ворогів.
Лань перестрибнув поруччя і з Легкістю здолав крутий насип аж до порожньої, викладеної деревом прибережної доріжки, що оперізувала гавань. Він поправив піджак та рушив уперед, лишаючи переслідувачів позаду. Його не хвилювало, що вони можуть піти за ним. Чуття він мав непересічне, найсильніше і найясніше, ніж будь-коли. Він відчував збентеженість та розлад, що лишив за спиною, і був певен, що ці бандити — навіть не профі. І їх найняли, щоб його дістати. Лань почувався майже ображеним.