Разом з тим його дуже сприкрила думка, що, попри всі припущення, він та його родина не можуть почуватися на території Безгірного клану в безпеці. Під час іноземної окупації, ще покоління тому, кеконські повстанці були майстрами партизанської війни, прихованих атак та дрібних нападів. Хіло розповідав про організовані крадіжки в Доках — майже напевно за ними стояли «горяни», й Лань не сумнівався: те, що з ним сталося, — частина схожого плану, постійні спроби ослабити Безгірний клан, відволікти та завалити його очільників справами. Їхні вороги вдавали миролюбство, не з’являлись на виду, ховаючись за активними діями звичайних злочинців, які були доста необачними й тупими, щоб братися за таку роботу. Це перетворилося на терплячу війну, що базувалася на тактиці, яку Айт Ю та Каул Сень застосовували проти шотарців, та вона суперечила традиції відкритого двобою, яким вирішували протиріччя Зеленокості. Це пряма образа і вияв неповаги. Ланя це розсердило, і тепер він зрозумів, чому так сильно лютився Хіло.
Може, йому варто повернутися і вбити тих чоловіків. Щоправда, часу в нього на це не було, й він не хотів влаштовувати бійку, яка його тільки затримає. Сьогодні він має важливіший клопіт і вже мусить бути у своєму кабінеті, очікуючи на дзвінок від Хіло. Лань ішов шпарко. Дерев’яний хідник простягався аж до того місця, де Генеральський проїзд проходить під шосе КІ-1. Там він зможе піднятися на рівень вулиці, викликати інше таксі й спокійно повернутися додому.
Він уже майже дійшов, от тільки в грудях у нього заболіло. То був раптовий біль, що стиснув його так, немов діафрагму зіжмакали у величезному кулаку. Стривожений Лань сповільнив ходу й поклав руку на груди. Було майже темно, і в тій темряві нічого не ворушилось. Ліхтарі вздовж горішньої дороги освітлювали лише плоскодонки-сампани та щогли джонок, що легенько підстрибували на воді, а та тихо плюскотіла проти їхніх корпусів.
Лань зненацька відчув себе так розгублено, як це буває уві сні, коли крізь двері потрапляєш з одного місця до цілковито іншого. Він затрусив головою, намагаючись зібратися з думками. Що відбувається? Що він тут робить? Дихання у нього прискорилось, стало поверхневим, і він здивувався, чому ж у нього так нерівно б’ється серце.
Він у Доках. Намагається потрапити додому. Вийшов із «Райського бузку», сів у таксі, за ним учепився хвіст… ось чому він вийшов з таксі й опинився тут, унизу. Чому ж він на секунду про це геть-чисто забув? Лань ступив ще кілька кроків уперед і заточився, незграбно втримуючись на ногах. Щось не те. Його оповивав туман, витягуючи ясність з думок, силу з тіла. Йому стало душно, він горів, та коли торкнувся рукою чола, то зрозумів, що не спітнів — шкіра в нього була гарячою та сухою.
Це не було схоже на нефритові симптоми, він ніколи раніше такого не відчував. Ланю спало на думку, що це може бути інсульт чи інфаркт. А тоді його осяяло логічніше пояснення: кілька хвилин тому він вколов собі СВ-1. А скільки днів тому він робив попередню ін’єкцію? Вісім? Дев’ять? Після такої довгої перерви варто було прийняти тільки пів дози. Мабуть, його щось сильно відволікло, й тому він вколов повну.
Лань постарався зосередитися. Просто зараз йому слід піднятися на вулицю і знайти телефон. Він завбачливо тримав удома антидот до СВ-1, тому треба просто повернутися додому. Він ступив однією ногою поперед другої і, неправильно оцінивши відстань, похитнувся. Стиснув кулаки. Він зможе це зробити — мусить. Вулиця поруч, а він — Каул. Його батько одного разу з кулею у спині три дні повз джунглями. Лань дивився просто перед собою. Зусиллям волі вирівняв дихання і зробив крок, іще крок. У голові проясніло, хода стала впевненішою.
За спиною пролунав звук, що змусив його озирнутися. Ланя приголомшило не лише те, що двоє чоловіків — та ні, підлітків — з чорної машини пішли за ним, а й те, що він був у такому стані, що вони змогли підкрастися до нього на п’ятдесят метрів, а він і не помітив. Коли Лань озирнувся, хлопці заклякли, й на мить запала непорушна тиша. Високий хлопчина, що стояв праворуч, вовтузився із затвором пістолета-кулемета «фуллертон», та Лань, не ймучи віри очам, витріщився на жовтувате і кривувате обличчя хлопця ліворуч.
— Ти?
Вони відкрили вогонь.
У голові Ланя вибухнули здивування й лють. Годі. З нього вже годі. Він скинув руки вгору, вивільняючи громіздку хвилю нефритової енергії, що поєднувала в собі Гарт і Відхилення. Хорошими стрілками ті малі не були, а страх та адреналін перетворили їх на ще гірших. Кулі трощили дерев’яні мостини в Ланя під ногами, свистіли в нього над головою, впивалися у корпуси човнів, а кілька черг навіть поплюскали по воді. Ті, що мали влучити у Стовпа, розметало, наче мух поривом штормового вітру. Геть як він навчав Аньденя, Лань перехопив їх потужною хвилею Відхилення, обвів навколо себе та жбурнув назад, немов жменю камінців.