Вони не мали смертоносної швидкості й точності, властивої кулям, випущеним зі зброї, та однаково несли небезпеку. Один із нападників впустив свій «фуллі», затискаючи руку, другий опустився навколішки і з криком упав на землю, а зброя з цокотом покотилася дерев’яним хідником. Лань рухався спритно, як тінь. Чоловік, що пашів Силою, зацідив одному стрілку по горлу, перебиваючи трахею ще до того, як той упав на землю. Він озирнувся на юнака — того самого, кого залишив у живих пів року тому. Поранений хлопець намагався схопити зброю лівою рукою. Лань висмикнув «фуллертон», зігнув дуло просто руками і відкинув убік. Хлопець незграбно позадкував, і коли страх нарешті взяв гору над бездумною жадібністю, його обличчя перетворилось на блідий овал із роззявленим ротом.
— Ти цього хотів, так? — Лань схопився за намисто, що висіло в нього довкруж шиї. — Гадав, що він вартий того, аби за нього померти. Гадав, що він перетворить тебе на когось іншого, — він простягнув руку, щоб схопити хлопця за волосся і смикнути вперед, скручуючи шию, наче качці, як Хіло тоді й збирався зробити. — Ну, тоді ти дурний. Занадто дурний, аби жити.
Та рука схопила повітря, а ноги раптом підкосилися. Лань упав на землю, його тіло затопило хвилею гарячого болю, що здіймався просто під шкірою. Повернувся, подвоївшись, біль у грудях, спустошуючи всі думки.
Хлопчина позадкував, витріщаючись на нього широко розплющеними від подиву очима. А тоді розвернувся й побіг. Його кроки відлунювали в порожнечі Ланевого черепа, немов удари цимбалів. Та Лань того не помічав. Він не міг дихати. У роті пересохло, горло палало. Треба це спинити. Загасити вогонь. Вогонь — він як нефрит, як жадібність, як війна, як несправджені очікування, вогонь поглинає все, чого торкається. Вода. Потрібна вода.
Світ навколо потьмянів. Він стрімко тиснув на нього, наче з Ланя зірвали весь нефрит одним махом. Мов у лихоманці, він намацав намисто на шиї, наручні на руках — кожен камінчик на місці. «Уставай, — спонукав себе Лань. — Іди далі». Він важко здійнявся на ноги і ступив кілька кроків. Колись Лань із легкістю бігав тонкими брусами над тренувальним полем в академії, а тепер утратив рівновагу й опустив ногу надто близько до краю пірса. Він перехилився, впав у воду, і його одразу охопила така прохолодна й тиха полегша, що він і не опирався, коли та тиша зімкнулася в нього над головою.
ІНТЕРЛЮДІЯ ДРУГА
ТОЙ, ХТО ПОВЕРНУВСЯ
Найвідомішим священним текстом божизму є «Угода про Повернення» — історія про благочестивого чоловіка на ім’я Дзеньшу, який дуже-дуже давно виступив проти злодіянь царя-тирана й був вигнаний з рідного краю. Він зібрав усю свою велику родину, разом із молодшими братами й сестрами та їхніми сім’ями, на великому кораблі й рушив на пошуки легендарних руїн того самого нефритового палацу на землі.
Сорок років мандрували вони, зупинялися, та ніколи не пускали коріння, отримували допомогу одних богів та перешкоди від рук інших, переживали пригоди, що лягли в основу багатьох міфів кеконської культури, і зрештою Дзеньшу та його клан побачили пишний і нічим не зіпсутий острів. Відданість та благочестивість Дзеньшу так вразили Всеотця Ятто, що він заговорив з героєм, який устиг постарішати, та скерував його путь у гори, де той відшукав нефритові брили — рештки божественного дому, створеного колись для людства. Рештки дару богів.
І поки його родина облаштовувала поселення на березі, Дзеньшу оселився в горах та присвятив самітницьке життя медитації. Оточений нефритом Дзеньшу розвинув і вдосконалив богоподібні мудрість та здібності, дедалі наближаючись до небесних чеснот. Його внуки та правнуки розшукували його, аби попросити про допомогу, і він ненадовго уривав самітництво, щоб залагоджувати суперечки, стишувати землетруси, відганяти шторми та відбивати напади варварів. Коли йому виповнилося триста років, боги погодились, що серед усіх їхніх земних нащадків тільки Дзеньшу заслуговує на те, аби повернутись на небо.