Святобливі божисти Кеконю вважають себе нащадками Дзеньшу й найближчими серед людей до божої благодаті. Сучасні Зеленокості, що сповідують цю релігію, вважають за взірець спосіб життя Байдзеня — улюбленого племінника Дзеньшу, який пішов у гори, щоб навчитися в дядька мудрості, а коли Дзеньшу покинув землю — став захисником острів’ян, першим і найлютішим нефритовим воїном з легенд. «Той, хто повернувся» — так шанобливо називають Дзеньшу всі кеконьці, і лише Зеленокості вважають себе достатньо близькими до його спадку, щоб звертатися до нього просто «Старий дядечку».
Після піднесення Дзеньшу боги оголосили: якщо решта людства дотримуватиметься прикладу Дзеньшу й сягне чотирьох небесних чеснот — смиренності, співчутливості, хоробрості та доброти, їх теж привітають на небі як богорівних. Усі божисти вірять, що зрештою обіцяне станеться, і звуть його Поверненням.
РОЗДІЛ 32
ІНШЕ ПОВЕРНЕННЯ
Телефон задзвонив перед світанком, розбудивши Шае вранці того самого дня, коли вона збиралася поїхати до родинного маєтку й повечеряти з дідусем і братами. Вона підняла слухавку й щиро здивувалася, зачувши голос Хіло.
— Залишайся на місці, — сказав він. — Я надішлю по тебе машину.
— Хіло? — на якусь мить вона засумнівалася, що це він.
— Шае, тобі треба приїхати додому.
— Чому? Що сталося? — сонливість як рукою зняло. Вона ніколи не чула, щоб Хіло говорив майже панічним тоном. — Щось із дідусем? — на тому кінці лінії запала така тиша, що Шае мало не чула власного голосу, який гуляв луною, наче в колодязі. Шае стиснула слухавку: — Хіло? Якщо ти не хочеш мені сказати, передай слухавку Ланю.
І щось у тій паузі підказало їй правду за мить до того, як вона почула слова.
— Лань загинув.
Шае сіла. Телефонний провід натягнувся, і слова Хіло витончилися ниточкою, ледь сягаючи по інший бік неосяжної прірви.
— Вони дібралися до нього минулої ночі. У Доках. Робітники знайшли його тіло у воді. Він утонув.
Шае приголомшила глибина власного горя, раптовість, з якою воно її настигло.
— Надсилай машину. Я буду готова, — сказала вона.
Шае поклала слухавку й чекала. Щойно велика біла «дукеса пріза», що належала Хіло, спинилася перед її будинком, Шае вийшла на вулицю, не зачинивши за собою дверей і не вимкнувши світла. Вона сіла на заднє сидіння.
Майк Кень озирнувся через плече і глянув на неї з таким щирим співчуттям, що вона розплакалась би, якби зараз для цього не було зарано.
— Треба зупинитися біля банку, — сказала Шае.
— А мені сказали відвезти вас прямо додому, — промовив Майк.
— Це важливо. Хіло зрозуміє.
Майк кивнув і від’їхав від узбіччя. Вона пояснила, як доїхати до банку, і коли вони дісталися до місця, Майк припаркувався й вийшов з автівки разом із нею. Він був просто обвішаний зброєю: меч-місяць, ніж-кіготь, два пістолети.
— До банку з таким не можна, — сказала вона.
— Я зачекаю під дверима.
Банк щойно відчинився. Шае зайшла й запитала про доступ до свого депозитного сейфа.
— Звичайно ж, панно Каул, — промовив менеджер, — ходіть зі мною, — і завів Шае до задньої кімнати, стіну якої вкривали маленькі залізні дверцята, а тоді лишив там саму.
Шае не відчиняла свого сейфа вже два з половиною роки. І тільки-но вона повернула ключ і прочинила дверцята, як її охопив ірраціональний страх. А що, як його там нема? Та він був там — її нефрит. Увесь. Вона ще навіть не торкнулася його, а вже відчула, як натиск його сили діє на її кров, наче приплив: так само, як тяжіння місяця притягує до себе океан. Шае порахувала кожен камінчик, дістаючи із сейфа сережки, браслети для обох передпліч, браслети на щиколотки, намисто-чокер. А тоді зачинила дверцята сейфа й сіла на підлогу, притиснувшись спиною до стіни і притягнувши коліна до грудей.
Вона так давно не надівала нефриту, що відчула приплив сили, немов цунамі: воно забовваніло високо-високо й лише потім проковтнуло узбережжя. Шае не напружувалася й не сахалася. Просто рушила в той самий бік і дозволила цій безжальній течії нести себе. Осідлала високу хвилю, дозволяючи одночасно здійняти її над власним тілом і пірнути в нього глибше. Вона була посеред шторму, вона була самим штормом. Думки метались у радісній дезорієнтації — так буває, коли повертаєшся до свого колишнього дому, відсуваєш шухляди, торкаєшся стін, сідаєш на меблі — і згадуєш те, що колись забулося. Провина й сумніви здійнялися, зчепились, а тоді розвіялись, хутко віднесені тим потоком.
Шае підвелася. Вона вийшла з банку й підійшла до «дукеси», де сидів Майк Кень. Сіла на переднє пасажирське сидіння, і коли Майк запитав: «Хочете, щоб я відвіз вас додому, Каул-дзень?» — Шае кивнула.