Її спіткала одержимість. Це було єдине пояснення — а може, просто відмовка. Загата, що поволі розтріскувалася, вчора вибухнула, і замість того щоб злякатися, Шае привітала остаточне знищення бар’єру, насолоджувалася тим знищенням, солодкою владою нефриту й шалом жорстокої відплати.
Та зараз, на холодну голову, від усвідомлення скоєного Шае наче заціпеніла. Учора ввечері вона вчинила щось незворотне — боягузливе й хоробре водночас, і тепер міркувала, чи саме цю суміш суму, химерного піднесення та спокійного прийняття відчуває людина в мить падіння з високого мосту. Після такого рішення долі вже не змінити, можна тільки змиритися зі своїм вибором і чекати на неминучі наслідки. Ця думка чомусь заспокоїла, й поступово її тіло розпружилось.
Чуття підказало, що не спить не лише вона. Тепер, коли Шае знову могла відчувати нефритові аури так само автоматично, як розпізнавати кольори, здавалося просто немислимим, що вона вже ніколи не відчує заспокійливої й ваговитої присутності Ланя. Отакою була істина, непохитніша й невблаганніша за силу тяжіння, що тягне тіло донизу.
Шае підвелася з ліжка й увімкнула лампу. Відшукала в шафі стару футболку та спортивні штани — одяг, який навіть не стала забирати. Повільно вдягнулася. Боліли й тіло, й розум. Регулярні тренування — це не те саме, що носити нефрит і битися за його допомогою. Побачила темні синці й неглибокі порізи, яких учора не помітила, й запідозрила, що рухатись чи застосовувати будь-які нефритові здібності без болю вона зможе у кращому разі за тиждень. У дзеркалі, що висіло над комодом, вона мала побитий та змучений вигляд і більше скидалася на жертву домашнього насильства, ніж на зеленокосту войовницю, — звісно, як не рахувати нефриту на руках, у вухах, на шиї.
Шае вийшла з кімнати й попрямувала темним коридором на сяйво єдиного джерела світла, що точилося з долішнього поверху. На вулиці було ще темно. У моторошно-тихому будинку чулося тільки цокотіння годинника та подзвякування ложки по кераміці. І ці звуки оглушували. Вона спустилась сходами, зайшла до кухні й побачила, що за столом сидить самотній Хіло і їсть з миски гарячу кашу. Він досі мав на собі вчорашній одяг. Піхви з мечем-місяцем висіли на іншому стільці, а заплямований ніж-кіготь лежав на гранітній поверхні робочого стола. Хіло не поголився і вочевидь не лягав спати, та попри це так спокійно снідав, що можна було подумати, наче нічого надзвичайного не відбулося.
Шае мовчки сіла на стілець навпроти.
— Каструля у пічці, якщо теж хочеш, — промовив він не одразу. — Кяньла її вчора зварила, та ніхто не їв. Але й досі смачно, лиш треба трохи води додати.
— Де всі? — голос Шае прозвучав сухо. — Де дідусь?
Хіло вказав на стелю держаком ложки:
— У себе в кімнаті. Либонь, ще під дією заспокійливого. Поки нас вчора не було, Кяньла мусила викликати лікаря. Схоже, він старому щось дуже потужне дав, аби вгамувати.
— А що з ним? — прохрипіла Шае.
— Він старий і божевільний, — Хіло глянув на неї потемнілими очима. — Коли почув про Ланя, з ним стався нервовий зрив. Він вирішив, що знову на війні і що це Ду щойно вбили. Шаленів і волав про шотарців. Мене не впізнавав. А як нарешті впізнав — звинуватив у тому, що трапилось. Сказав, що це через мене Лань загинув.
Хіло говорив байдужим тоном, але Шае це не обмануло. Їй кортіло побігти нагору, до дідуся, та якщо вона піде — Хіло образиться, а просто зараз ображати Хіло здавалось небезпечним, їхній дідусь завжди ставився до Шае привітніше, ніж до її братів, а Хіло він любив найменше.
Хіло знову взявся до їди, а Шае не могла втямити: як він узагалі зараз може їсти? Учора вона ріски в роті не мала, але апетиту й досі не було, і Шае не дуже вірила, що той колись повернеться.
— А де всі інші?
— Шае, вони мають справи, — сказав Хіло. — Нам дуже бракує людей. Я залишив Кеня за старшого в тому бардаку. А Тажа відправив проїхатись містом і перевірити, чи точно ми захищені з усіх боків.
Шае випросталась — її раптом осяяло:
— А Дожу де?
Губи Хіло скривились.
— Де зрадник? А знаєш, ми ж його тої ночі схопили, і Лань мав зустрітися з нами, щоб з цим розібратися. Я зателефонував йому, але не додзвонився — ніхто не знав, де він. І тоді я зрозумів, що щось сталося.
— Ти вбив Дожу?
Хіло похитав головою.
— Це ж була Ланева справа. То що я мав робити з тим старим тхором? Хай як, а нефрит я з нього позривав і замкнув у власному домі під охороною. Відтоді він там і залишається. Жодного зв’язку, жодних відвідувачів.