Пульс Беро шалено загупав. Він був розгубився, та його губи стрімко розтягнулись у посмішці, й довелося докласти зусиль, аби її приховати. Це була чиста удача, божа ласка, справжній талан, що він вижив, а тупорилий козел Щокань — ні, та тепер Беро мав певність, що його спіткала ще добріша доля. Було темно, і він з переляку втік. То й не встиг помітити, але, мабуть, злива куль Каула таки дістала — просто, щоб померти, йому треба було більше часу, ніж звичайній людині. І це означало, що він — Беро — вбив Стовпа Безгірного клану! Він знову вишкірився. Ніхто, геть ніхто, жоден Зеленокостий у цьому місті не міг такого про себе сказати. Він шпетив себе за те, що втік, що не повернувся на пірс, аби пересвідчитись.
Щоб здолати весь шлях до «Краму і хламу», розташованого на південному краю Сміттярні, в Беро пішов мало не весь день. Він купив новий одяг та капелюх, а все старе кинув до смітника. А тоді рушив пішки, не довіряючи нікому, зокрема таксистам і водіям автобусів, — на той випадок, якщо вчора вночі його хтось бачив і клан його розшукує. Це була беззаперечна територія «безгірників», й багато людей навколо ходили засмучені. Беро побачив чимало зажурених облич, люди юрмилися біля вітрин крамниць електротоварів і дивилися місцеві новини на телеекранах, деякі навіть плакали не ховаючись. Це видовище зігріло Беро ще більше, додало жвавості стомленій ході. Оті всі люди на вулиці його на гілляку відправили б, якби взнали, що він зробив. Повісили б його, розірвали б на шматки й спалили б у багатті те, що від нього залишилося.
Він постукав уже втретє, і Мудт прочинив задні двері. Він перелякано вибалушив очі на Беро, немов побачив привида, а тоді схопив його за руку, засмикнув досередини й захряснув двері.
— Іди до вітрини й вартуй, крикнеш, якщо хтось зайде, — через плече рявкнув Мудт до свого сина, а той відставив ящик, який ніс, і побіг виконувати наказ. Мудт розвернувся до Беро: — Шо, нахер, сталося?
— То я зробив, — сказав Беро. — Я вбив Каула.
На його подив, Мудт вжахнувся.
— А Щокань де?
— Вже труп.
Губи Мудта ворушилися, наче в карпа, якого викинуло на землю. Нарешті він спромігся на:
— О боги, просто охуїти. Охуїти, бля.
Він кілька разів пройшовся туди-сюди, запустивши тремтливі пальці в кучму жорсткого волосся. І раптом рвучко розвернувся до Беро:
— Забирайся звідси.
Беро знавіснів. Не на таку зустріч він очікував.
— Чого б це? Я сюди весь день тьопав. Ти собі не уявляєш, що за нічка в мене була. Я це зробив, я вбив Каула. То бери слухавку і дзвони йому — отому Зеленокостому. Я зробив те, про що він просив, і хочу, щоб мене вже прийняли. Я хочу отримати свій нефрит, я його заслужив — які ще питання?
— Їбаньку ти тупий, — сплюнув Мудт. — Тобі ніхто не казав вбивати Каула. Від тебе чекали, що ти влаштуєш стрілянину в «Райському бузку» і вшиєшся звідти. Налякати Каула на його власній території, зіпсувати йому машину й місце, де він любить бувати, вкурвити його, але ж не вбивати. Та сама думка, що два таких недоумки зможуть вбити Зеленокостого такого рангу, як Каул Лань… — Мудт глузливо форкнув. А потім отверезіло промовив: — Ми в лайні.
— Але ж «горяни» хотіли, щоб Каул помер, так? — вимогливо спитав Беро, відмовляючись вірити почутому. — Той Зеленокостий сказав, що ми маємо зробити щось гучне. А тепер ти мені кажеш, що ніколи й не думав, що в нас вийде?
— Коли то людина, яка носить стільки нефриту, як Стовп? Та такого не завалиш чергою з «фуллі» у руках двох дітлахів, які ледь поперед себе стрільнути можуть! Ми собі думали, що ви спричините паніку, може, підстрелите кількох випадкових перехожих, і вам пощастить, якщо живими звідти втечете. Я поняття зеленого не маю, як таке взагалі можливо, що вам це вдалося, як ти взагалі сюди… — Мудт зневірено урвав промову, схопив Беро за передпліччя й потягнув крізь задню кімнату, напхану коробками, документами та побутовою хімією.
Беро висмикнув руку.
— Що ти робиш?
Мудт прочинив двері до комори. Відштовхнув убік стелаж на коліщатках і відгорнув килим, з-під якого визирнула ляда в підлозі.
— Він уже раз дзвонив, питав, чи ти сюди не повернувся, — промовив Мудт, тягнучи за велике латунне кільце, щоб підняти ляду. — Він сьогодні ще зайде, це може статися будь-якої хвилини. Кеке, якщо він тебе знайде — тобі гайки. Пощастить, якщо просто тебе вб’ють за те, як ти облажався. А якщо ні — тебе віддадуть «безгірникам» на знак примирення. Хоча, може, для цього й запізно — кажуть, Ріг Безгірного клану вже вийшов на стежку війни…