Хіло став коло труни. І поки збиралися інші члени клану, він зауважував, чи вони спочатку підходять до нього, щоб віддати шану новому Стовпу, а чи пошепки висловлюють співчуття Каулові Сеню. Багато з них підходили до нього, як і передбачав звичай. А деякі — ні. І їх було достатньо, щоб Хіло зрозумів: його позицію як Стовпа підтримують далеко не всі.
Коли разом із Тажем до нього наблизилась Вень, він скромно поцілував її в щічки. Вона мала чудовий вигляд — навіть незважаючи на те, що біла пудра, яка символізувала жалобу, приховувала притаманну її шкірі осяйність. Коли його губи на мить торкнулися її обличчя, долоня Вень ковзнула в його руку.
— Не звертай уваги на тих стариганів, — шепнула Вень, немов прочитала його думки чи — і це ймовірніше — побачила, як він зиркає на групку гостей, які ще не підійшли до нього й не привітали як Стовпа. — Вони ще не змирилися з реальністю.
— Деякі з них мають вплив, — тихо відповів Хіло. — Серед них є радники.
— На війні від радників нема користі, — сказала Вень. — Зараз Ліхтарники потребують не податкових канікул чи постанов, а захисту. Їм потрібен сильний клан. Подивись на всіх цих Кулаків, як вони гуртуються навколо тебе. Увесь клан це бачить, — вона стиснула його пальці й відійшла до братів.
Хіло роззирнувся юрмою й нарешті побачив Аньденя, що стояв осторонь. Він перехопив кузенів погляд і жестом покликав його стати разом з родиною. Аньдень повагався, але підійшов. Судячи з вигляду, бідного малого горе просто розчавило, очі він мав червоні, а обличчя таке ж бліде і змучене, як у Ланя, щойно витягнутого з води.
— Енді, чому ти стояв там на самоті? — м’яко промовив Хіло. — Ти один із нас, маєш бути поряд.
Обличчя Аньденя так скривилось, немов він ледь тримався купи, та хлопець мовчки кивнув і став поруч із Шае.
Гонги й барабани видали останній гуркіт, від якого Хіло заболіла голова, а тоді стихли — і разом із музикою затихла юрма. Старший серед покаяльників, Знавець, ковзнув уперед і завів низьким голосом довгий речитатив, що мав супроводити дух Ланя в посмертя, де він перебуватиме в мирі та спокої, допоки не настане довгоочікувана мить Повернення, коли всьому людству дозволять повернутися на небо й відновити втрачену близькість до богів.
За кілька хвилин Хіло вже відволікся. В усіх належних місцях його губи ворушились у такт декламуванню, та він ніколи не вірив у те, чого не міг побачити чи відчути своїми непересічними чуттями. Релігія божизму сплела заплутану історію з простих істин, які людям складно прийняти.
Нефрит був речовиною таємничою, але цілком природною, а не якимсь там даром богів чи уламками небесного палацу. Кеконьці просто виграли в генетичну лотерею, як ті перші мавпи з протиставленим великим пальцем, — ось і все. Люди не були нащадками богів і не повернуться до божественного стану. Люди — це люди. Сила нефриту не робила їх кращими, не наближувала до божественності, вона просто додавала їм могутності.
Хіло роздивлявся похмуру юрбу. Вона складалася зі впливових Ліхтарників — власників фірм, керівників корпорацій, суддів, політиків. Вони тримали білі конверти зі спеціальними внесками, які мали оплатити похорон Ланя й публічно засвідчити, що вони залишаються відданими клану. Наразі це був радше жест, не обіцянка, Справжня сила їхньої вірності проявить себе в наступні тижні та місяці. І то залежно від того, що станеться згодом, куди саме поверне кланова війна.
Хіло зиркнув праворуч, ліворуч, на членів родини, що вишикувались навколо нього попереду інших жалобників. Сьогодні він влаштував для клану оглядини: Шае-Синоптикиня, суворі брати Майки — Ріг та Перший Кулак, його наречена, обдарований юний кузен — усі тримались разом. Упевнена публічна декларація того, що молодше покоління Безгірного клану досі потужне, й це запевне означає, що клан має майбутнє. Він сподівався, що поки цього вистачить.
Відправа завершувалася, ще кілька разів промурмотіли рефрен: «Нехай боги його признають», і всі розвернулися до труни, яку опустили в землю. Хіло мусив ще деякий час лишатися на місці та приймати співчуття від вервечки доброзичливців. Хоча насправді йому кортіло лягти на землю й від’їхати. Шае, що витримала чування разом із ним, стояла прямо, дивилася поперед себе й підтримувала матір під руку. Каул Сень у своєму візку мав вигляд незграбний та розгублений. Юрма змішалася, заточилися приглушені розмови. І все це гнітило вкрай.
— Он голова Сонь іде, — шепнула йому Шае.
Тлустий і рум’яний політик підійшов ближче й тактовно поклав білий конверт на спеціальну тацю біля могили.