— Кауле-дзень, — статечно промовив він і підвів руки у традиційному привітанні. Хоча Хіло помітив, що надовго його руки біля чола не затримались і схилятися в подобі поклону той не став. — Словами не передати, який тягар маю на серці через вашу втрату.
— Дякую, що прийшли розділити нашу жалобу, пане голово, — сказав Хіло.
— Ваш брат заслуговував бути Стовпом значно довше. Він був розважливим і мудрим лідером, який дбав про потреби країни й ніколи не забував про друзів клану. Я завжди відчував до Каула Ланя якнайглибшу повагу. Це така величезна втрата.
— Так і є, — погодився Хіло, старанно утримуючи на обличчі нейтральний вираз, хоча було більш ніж зрозуміло, що голова Ради наполегливо передає йому послання і, судячи за хитруватим поглядом, уже порівняв колишнього Стовпа з новим не на його користь.
Сонь висловлювався гладенько, по-дипломатичному, та Хіло не треба було застосовувати Чуття, щоб відчути обачливу невпевненість цього чоловіка, якою пашіла вся черга Ліхтарників, що зібралися тут сьогодні. Вони покладалися на те, що клан їх захистить і підтримає, а дивлячись на Хіло — звертали увагу на його молодість і репутацію прихильника насильницьких методів.
Після похорону Шае підрахує грошові внески, й тоді він краще уявлятиме ситуацію, знатиме, наскільки сильно йому варто непокоїтись. І хай як йому кортіло знайти втіху у словах Вень, Хіло розумів: не важить, скільки в нього відданих Кулаків; якщо він втратить підтримку Ліхтарників, якщо вони почнуть перебігати до «горян», він може втратити клан. Хіло не без зусилля розвернувся, щоб ґречно привітати наступну людину, яка стояла за Сонем, аби віддати конверт і висловити шану.
Коли потік гостей нарешті вщух і юрма почала розходитись, до нього підійшов Аньдень.
— Хіло-дзень, — промовив він, вагаючись, — нам треба поговорити.
Юнак скривився, немов страждав від фізичного болю. І коли заговорив, слова ринули потоком, а на обличчі застиг вираз, як у людини, що молить пробачити їй жахливий злочин.
— Є дещо, про що я тобі не розповів, коли слід було. Якби ж… якби ж я тільки…
Хіло відвів засмученого кузена вбік.
— Енді, що сталося?
— Перед смертю Лань просив мене виконувати його прохання. Відправляв мене туди, щоб я забирав для нього посилки і приносив, не кажучи нікому ні слова, — у зболеному шепоті Аньденя відчувалася напруга. — Коли ми востаннє бачились, Лань поводився дуже дивно. Сердитий, сам на себе не схожий, і аура його теж по-іншому відчувалася, надто гострою була. А ті посилки… Хіло, там були флакони. Флакони з…
Хіло схопив Аньденя за вилоги костюма й притягнув до себе. Він труснув головою — один раз, але різко.
— Не кажи цього, — промовив він низьким та сердитим тоном.
Аньдень завмер і мовчки витріщився на нього.
Обличчя Хіло наче викресали з каменю. Він нахилився вперед і сказав Аньденеві майже на вухо:
— Лань був головою нашої родини, Стовпом нашого клану. Його вбили «горяни», і я зроблю все, щоб вони за це заплатили. І хай що, я нікому не дозволю заплямувати пам’ять про мого брата чи дозволити засумніватися в могутності нашої сім’ї. У жодному разі, — він ще міцніше схопив Аньденя за вилоги й відсунув хлопця трохи далі, щоб зустрітися з ним поглядом. — Те, що ти мені зараз сказав… ти з кимось іншим про це говорив, у академії?
— Ні, — відповів Аньдень, широко розплющивши очі. — Ні з ким.
— Ніколи більше про це не згадуй.
Аньдень мовчки кивнув, проковтнувши клубок у горлі.
Хіло розтиснув пальці, й лютий вираз лиця пом’якшився. Він розгладив Аньденів піджак і опустив долоні на хлопцеві плечі:
— Енді, мене це теж поїдом їсть — те, що ще я міг зробити. Я міг звертати на все більше уваги. Мав тієї ночі відправити з ним охоронців. Але тепер усе це не має значення — що сталося, те сталося, і нам цього не змінити. Нема в цьому твоєї провини, ані на крихточку.
Аньдень не дивився на нього, він провів по очах зворотним боком долоні. Хіло нестерпно було бачити, що хлопця отак опосіли горе й почуття провини. Він тихо спитав:
— Тобі треба відпочити? Хочеш, щоб я поговорив із кимось в академії?
Аньдень одразу ж похитав головою:
— Ні, я хочу випуститися вчасно.
— Добре. Лань теж цього хотів би, — Хіло спробував підбадьорливо всміхнутися кузенові, та Аньдень і далі не підводив погляду.
Хлопець кивнув і відійшов, приєднуючись до товаришів за навчанням, що стояли неподалік разом зі своїми родинами.
Хіло втомлено зітхнув, спостерігаючи, як іде кузен. Він не збирався отак суворо з ним говорити, та невдовзі Аньдень складе обітниці й стане членом клану під час війни — тому дуже важливо, щоб він зрозумів. У клані Зеленокостих спадщина важить найбільше. Авторитет Ланя ґрунтувався на спадку, який залишили його дід та батько, а авторитет Хіло залежатиме від братового. Клан — усе одно, що тіло: Ліхтарники — це шкіра і м’язи, Кулаки й Таланники — серце й легені, а от Стовп був хребтом. У хребті не може бути слабини, бо інакше тіло не матиме змоги стояти чи битися. Лань потрапив у засідку ворогів та поліг як воїн — і ніхто й ніколи не має в цьому засумніватися.