Выбрать главу

З наближенням Шае вартовий промовив:

— Хіло-дзень казав, що сюди нікому не можна.

Навіть оці молодші Пальці згадували про Хіло у такій фамільярній манері, немов вони були його особистими друзями.

— Це — будинок Синоптика, — сказала Шае. — Я тут Синоптикиня, тож це — моя резиденція. Той чоловік усередині — тимчасовий гість, і я збираюся з ним поговорити. — Палець досі вагався, й Шае додала: — Краще тобі доповісти про мене братові, ніж ставати в мене на дорозі.

Палець порівняв свій статус та її й пропустив Шае. Навіть у розпал ранку в будинку було темно. Усі жалюзі опустили, вентилятор на стелі ганяв тепле й вологе повітря, що тхнуло гвоздикою та старим одягом. Дожу нічого не викидав. Будинок переповнювали різномасті меблі, рослини у вазонках та різноманітні подарунки, зібрані за ті десятиліття, що він прослужив Синоптиком: статуетки та візерунчасті скриньки, барвисті вази та різьблені преспап’є, килимки й підставки під чашки з чорного дерева. У кутку вітальні, під вікном, на стільці сидів другий вартовий зі знудженим виглядом. Дожу витягнувся на повен зріст на дивані, прикривши очі вологим рушничком, складеним у кілька разів.

— Це ви, Шае-се?

— Дожу-дзе… — Шае урвала себе. — Привіт, дядечку Дожу.

До колишнього Синоптика вже не зверталися за допомогою суфікса, який належав йому більшу частину життя.

Дожу прибрав рушничок з очей і поворушив довгими кінцівками, повільно й обережно сідаючи, немов не впізнавав свого тіла й підозрював, що те може зламатися. Без нефриту він мав виснажений і розбитий вигляд. Колишній Синоптик облизав пересохлі тонкі губи і примружено глянув на Шае, наче хотів переконатися, чи це точно вона.

— Ах, — видихнув він, відкинувши голову назад, немов навіть цей простий рух його виснажив. — І як ви з цим впорались, Шае-се? Пройти через таке наодинці, ще й так далеко від дому?

Шае була молодою та здоровою, краще пристосованою до того, аби терпіти головний біль, всепереможну слабкість і панічні атаки, що до них призводила відмова від нефриту. А Дожу — майже одноліток її дідусеві. Вона мимоволі задумалась, чи не була б швидка смерть милосерднішою долею, ніж таке принизливе випробування.

— По перших двох тижнях стає легше, — пояснила вона.

— Знаю, Шае-се, — зітхнув Дожу. — Це з мене не вперше зривають нефрит та саджають мене під замок. Зрештою, зараз я зручно влаштувався у власному домі, а не опинився в катівні шотарців, — він відмахнувся, наче показуючи, що все це не має значення. — Але я не чекаю, що це довго триватиме. Підійдіть ближче, я вже не дуже добре вас чую. Сідайте й розкажіть мені, чому я досі живий.

Шае підійшла до крісла й сіла навпроти старого.

— Похорон Ланя, дядечку, — сказала вона. — Він вчора відбувся.

Під тонкими, як папір, повіками Дожу зібралися сльози й поточилися з куточків очей, лишаючи тонкі сліди на щоках, немов протоки, що шукали собі шлях поміж зморщок.

— Чому саме він? Він завжди був таким хорошим і розважливим чоловіком, таким відданим сином. Ох, Ланю-се, що ж ти повівся так нерозумно? Так правильно й так по-дурному? — а тоді додав звинувачувальним тоном: — Ви мали дозволити мені піти на його похорон. Хіло міг би зробити мені таку люб’язність.

— Ви ж знаєте, що не міг.

— А що сталося? Бідолашний Лань-се, як саме він помер?

— Він потрапив у засідку, коли повертався додому з «Райського бузку». Утонув у гавані.

Шае сама здивувалася, що вже ладна це вимовити.

Дожу категорично похитав головою:

— Не може такого бути. Сталась якась жахлива помилка. Ніхто такого не планував, нізащо.

Жилами Шае ринула холодна лють:

— Дожу, чому ви нас зрадили? Після всіх цих років. Чому?

— Я завжди чинив тільки те, що вважав за краще. Те, чого хотів би сам Каул-дзень. Я ніколи його не зрадив би, ніхто й ніщо мене не змусило б, — його обличчя витягнулося від розкаяння. — Навіть його власні онуки.

— Але ж у цьому нема жодного сенсу. Ви кажете, що дідусь хотів би, щоб ви змовилися з «горянами» проти нас?

— Хороший Синоптик, — проказав Дожу, — читає думки свого Стовпа, наче власні. Каул-дзень ніколи не мусив казати мені зробити те чи се, він ніколи не казав: «Дожу-дзень, що мені слід робити?». Я завжди знав, чого він прагнув, навіть до того, як він сам міг це ясно побачити. Якщо Каул-дзень казав: «Нам треба захопити це місто», я знав, що він мав на увазі перервати сполучення. Якщо він казав: «Нам треба поговорити з тим-то й тим-то», я знав, йому йшлося про те, щоб їх підкупити, і починав до цього готуватися. Я все передбачав і робив те, про що Каул-дзень не просив. Розумієте, Шае-се?