Голова Дожу відкинулась на диван, але він слухав Шае далі. Вона бачила, як під тонкими повіками ворушаться очі, як смикнулось горло, коли він глитнув.
— Він уже сам не свій, — розповідала Шае. — Лікар каже, що він потребує знайомих людей та звичного трибу життя. Якщо ви гратимете з ним у шахи й питимете вранці чай, як завше, це стане для нього розрадою, я в цьому певна. Якщо присягаєтесь більше не втручатися у справи клану, я поговорю з Хіло. Переконаю його зберегти вам життя, якщо ви погодитесь допомогти дідусеві зараз, коли йому вже небагато лишилось і він вас потребує.
Вона підозрювала, що через це вони з Хіло добряче посваряться, а вони ж тільки-но починають працювати разом. Та Шае хотіла вчинити саме так. Вона втрачала свого дідуся — і ще й так скоро по тому, як втратила Ланя. Усі ті стривожені представники клану, що зібралися вчора на похорон, аби визнати Хіло як Стовпа, ясно бачили, що Каул Сень стрімко втрачає волю до життя, навіть швидше за нефритову ауру після того, як він поволі позбавлявся каміння, яке здобував і носив десятиліттями.
Була якась гірка іронія в тому, що останні гарні дідусеві роки вона провела в далекій країні. Усе, що їй лишалося зараз, — короткі спалахи прояснення, що надходили та проминали, як швидкі тропічні зливи. Серед усіх онуків її він любив найбільше й відчайдушно прагнув її повернення до клану, а тепер, коли вона так і вчинила, він цього навіть не розумів. Шае це приймала, але не була готова відпустити його, спостерігати, як його тіло поступово в’яне, а розум розвіюється, як попіл на вітрі.
— Я хочу найкращого для свого дідуся, — сказала вона Дожу. — І це важливіше за кланове правосуддя. Згодні, дядечку?
Дожу підняв голову з дивана. Вона метлялася, наче була заважкою для шиї. Очі чоловіка запали, але й досі блищали, як темні крем’яшки.
— Я завжди робитиму те, чого від мене потребує Каул-дзень.
— Ми скажемо дідусеві, що у вас зі здоров’ям не дуже — ранні прояви свербцю. Саме тому ви не маєте на собі нефриту. Поруч з вами буде охоронець, і вам не дозволено обговорювати будь-які справи клану. Все відбуватиметься лише в такий спосіб, і якщо ви порушите правила, вдруге я вас перед Хіло захищати не стану.
— Я більше не можу присягнутися на своєму нефриті, — промовив Дожу з гіркуватим гумором, — але даю вам слово. Я розумію своє місце, Шае-се. Я робив усе, щоб скерувати усіх нас у кращому напрямку, та зазнав невдачі. Лань помер, а Стовпом став Хіло. У живих я лишаюся тільки з його милості (та й вашої, як я тепер бачу), і якщо я зможу скласти приємне товариство Каулові-дзень на той короткий час, що нам обом лишився, — цього цілковито достатньо. Вам не варто через мене непокоїтися.
Шае кивнула й підвелася. Дякувати йому здавалося недоречним, бо ж це вона пообіцяла зберегти Дожу життя, й не менш недоречним було б перепрошувати через отаку ситуацію, тому вона просто промовила:
— Тоді гаразд.
Дожу знову опустив худе й виснажене тіло на диван.
— Я тепер так швидко втомлююся. Не знаю, чому: чи тому, що це старе тіло позбулося нефриту, чи тому, що мені серце болить, — він знову затулив очі вологим рушничком і завмер, та голос його проскреготів: — Ви можете зневажати мене за мої слабкості, і я знаю, що так воно і є, але я ніколи не хотів вас скривдити, Шае-се, й ніколи цього не зроблю. Лише одне радує мене в цій моїй долі: те, що я бачу вас — таку сильну, таку розумну, таку вродливу і з усім вашим нефритом. Щоб ви повернулися, мало статись убивство, війна, але пригадуєте? Я завжди казав вашому дідусеві, що одного дня ви будете Синоптикинею замість мене.
РОЗДІЛ 38
ЛІХТАРНИЦЬКА ДИЛЕМА
Упродовж останніх місяців справи в «Подвійному талані» йшли прекрасно. Ресторан розташовувався біля в’їзду на шосе поблизу з міжклановим кордоном, тож пан Уне стривожився, але не дуже здивувався, коли двоє серйозно озброєних Зеленокостих з Безгірного клану з’явилися вранці, засіли у зачиненому барі й узялися грати за стійкою в карти, позиркуючи на передні двері. Ресторатор підійшов спитати, чи може він запропонувати їм щось з’їсти чи випити.
— Очікуєте на якийсь клопіт, дзень? — запитав він.
— Може буть, — сказав один із Зеленокостих, чоловік з короткою борідкою, якого звали Сатто. А другим був значно молодший юнак на ім’я Цаунь. — Ріг гадає, що може й таке статися. Нам потрібен телефон, щоб подзвонити йому, якщо на те вийде.
Пан Уне лише за мить згадав, що чоловіки мають на увазі не Каула Хіло, а Майка Кеня. Приніс телефонний апарат зі свого кабінету й підключив його до розетки за стійкою.