— Мені варто зачинитися на день? — спитав він, нервуючись з кожною хвилиною все дужче.
— Та як собі хочете, — сказав Сатто. — Просто зараз у тому потреби нема.
У цьому й справді не було якоїсь нагальної потреби, адже справи ледь ворушилися. Зазвичай в обідню пору п’ятидня тут було напхом напхано, але вчора ховали Каула Ланя — вбитого Стовпа, нехай боги його признають. І всі очікували, що сьогодні клани мстиво повернуться до бойових дій, тому дзаньлунці розважливо вирішили лишитися вдома, коли вже мають таку можливість. Пан Уне чув, що деякі заклади у спірних районах скоротили робочі години, а, скажімо, «Танцівниця», що в Пахві, взагалі на весь день зачинилася. От батько пана Уне відчиняв «Подвійний талан» мало не кожного дня, навіть за часів Війни багатьох народів, коли шотарські солдати та еспенські бомби загрожували закладу остаточним закриттям, тож ресторатор з принципу не дозволяв будь-якій загрозі завадити його справі.
Та все ж він засумнівався у своїй позиції, коли по обіді пролунав телефонний дзвінок і голос по той бік лінії попросив покликати Сатто. На той момент знуджені Зеленокості вже перейшли до буфету з обідніми стравами. Кілька відвідувачів, що обідали в «Талані», трималися подалі від тих двох й раз у раз знервовано глипали на них. Повісивши слухавку, Сатто мовив панові Уне:
— Скажіть клієнтам, щоб ішли. «Горяни» напали на Доки. Вони наближаються.
Цаунь узяв на себе завдання позачиняти й позамикати дерев’яні віконниці.
— А… к-коли вони будуть тут? — затинався пан Уне.
— Може, хвилин за п’ятнадцять, — знизав плечима Сатто.
Пан Уне особисто обійшов кожен столик. Ніхто з відвідувачів не заперечував, вони вмент полишили «Подвійний талан»: деякі забрали недоїдену їжу в судочках, багато хто залишив щедрі чайові, припускаючи, що невдовзі панові Уне знадобляться кошти на відбудову. А ще пан Уне відіслав додому наймолодших зі своїх працівників. Інші робітники поприбирали геть каструлі та сковорідки, посуд, келихи — убезпечували все, що можна розбити. Вони зачекали, доки підуть усі клієнти, як передбачувано за таких обставин, а тоді перейшли до кухні й кімнати для відпочинку і сіли на підлозі. Пан Уне лишався в самому ресторані, він поперемінно то витирав чоло рушником, то заламував руки.
— А вас тут тільки двоє? — спитав він. — Ні-ні, дзень, я не сумніваюся у ваших талантах, але ж, певно…
І якраз тієї миті крізь двері увійшло ще троє Зеленокостих із клану — двоє чоловіків та жінка, — захекані, вкриті потом, немов вони звідкись прибігли. Полегша, яку пан Уне відчув, щойно побачив підкріплення, швидко розвіялась, коли жінка засапано промовила:
— Вони захопили майже всю територію на південь від Генеральського проїзду. Напад очолює сам Ґоньт, — жінка тримала в руці закривавлений меч-місяць. Шлунок пана Уне налякано стиснувся. — Вони тут будь-якої хвилини з’являться.
Цаунь, що стояв біля дверей, смикнув головою в бік вулиці, наче раптом почув звук, недоступний слуху пана Уне:
— Вони вже тут.
Зеленокості повитягували зброю й вибігли крізь двері, наготувавшись захищати заклад. Пан Уне коротко пискнув і кинувся у протилежному напрямку. Він пірнув за шинквас рівно тієї миті, коли завищали шини, загриміли двері й у передній частині ресторану здійнялась стрілянина.
Перша злива куль прошила фасад біля входу й порозбивала три з парадних вікон «Талану» — пан Уне аж застогнав, коли уявив собі збитки, — та одразу по тому стрілянина стихла. Коли точились сутички за територію, трощити власність, з якої можна отримувати данину, чи вбивати випадкових перехожих не мало сенсу для жодної зі сторін — ані для нападників, ані для захисників. Знадвору лунали крики, ляскіт сталі проти сталі, зболені вигуки, скрегіт, з яким під’їхала ще одна автівка, і знову приглушені звуки бійки. Панові Уне здалося, що хтось зарепетував: «Назад!» — але крик заглушили ще два постріли.
А тоді запала тиша. Пан Уне навіть дихати не насмілювався.
І щойно він відшукав у собі сміливість підвестися й глянути, що ж там відбувається, парадні двері рвучко прочинилися, й крізь них увірвався велетень-Зеленокостий, який не міг бути кимось іншим, окрім як Ґоньтом Ашем — Рогом Гірського клану. Позаду нього трималися ще троє його бійців: шалені очі яскраво палали, обличчя й одяг були заляпані кров’ю. Ґоньт став посеред фоє й обдивився порожній обідній поверх.
— Дуже миле місце, — сказав він і повернув голову до бару. Пан Уне знову пірнув за шинквас і спробував приглушити схлипування рукавом. — Друже, виходьте, — покликав його Ґоньт.