Не схоже, що старого, якого колись називали Світочем Кеконю, якось особливо вабили нагадування про його досягнення або колекція дорогоцінних предметів. Чи не весь час він споглядав далекі зелені гори, вкриті джунглями й оповиті туманом, що простягалися за краєм міста. Лань замислився, чи не туди линуло серце його діда в цей присмерковий період життя. Не до міста, яке він допоміг перетворити з повоєнного попелища на нинішній галасливий мегаполіс, а до глибин острова, до місць, які давні кеконьці вважали священними, а чужоземці — проклятими, де Каул Сень, повстанець та воїн, провів разом з товаришами ті славетні дні.
Лань обережно спинився неподалік від дідового крісла. Останнім часом передбачити настрій старого було дуже складно. Каул Сень завжди був людиною суворою й безупинно енергійною: він щедро хвалив, але й щедро критикував — і не знав стриму ні в тому, ні в іншому. Він завжди висловлювався прямо й ніколи не спокушався дрібницями, коли міг ризикнути та здобути справжню перемогу. І навіть зараз, у вісімдесят один рік, він досі пашів щільною й потужною нефритовою аурою.
А все ж він був не таким, як колись. Дружина його — нехай боги її признáють — померла три роки тому, а чотири місяці опісля від раптового удару у віці шістдесяти п’яти років помер і Айт Юґоньтінь. І відтоді Світоч поволі втрачав життєву силу своєї незламної волі. Він порівняно тихо передав керівництво кланом Ланю і тепер усе частіше впадав у меланхолію й апатію, а то й мінливу жорстокість. Сидів він, не ворушачись, і з пліч, попри літню спеку, звисала ковдра.
— Дідусю, — промовив Лань, хоча й знав, що немає потреби сповіщати про свою присутність.
Вік не притлумив Чуття патріарха — помітити іншого Зеленокостого той міг і за квартал.
Каул Сень вдивлявся кудись уперед. Важко було сказати, чи звертав він бодай якусь увагу на передачу, яку показував нещодавно встановлений у кутку кімнати кольоровий телевізор. Звук був стишений, та коли Лань кинув погляд на телевізор, то побачив, що там іде документалка про Війну багатьох народів, однією (та й то не дуже значущою) складовою якої була боротьба Кеконю за незалежність. На екрані спалахнув вибух, і світло замерехтіло на численних скельцях рамок, розвішаних на стінах.
— Шотарці скидали бомби на гори, — промовив Каул Сень повільно, але доволі гучно, немов звертався до захоплених глядачів, а не до темної шибки. — Та вони боялися, що це спричинить забагато зсувів ґрунту. Ті «шоті» просувалися джунглями, тримаючи стрій. З вигляду всі однакові були — як мурахи. Незграбні. А ми були як пантери. Хапали їх по одному.
Каул Сень потицяв пальцем у повітря, немов указував на невидимих шотарських солдатів, що заповнювали кімнату.
— Мали гвинтівки та гранати проти наших мечів-місяців і ножів-кігтів. Десятеро їхніх проти одного нашого, але вони так і не змогли нас здолати, хай як старалися. Ох, а старалися вони незлецько.
«Ну знову. Ті самі давні військові байки», — Лань зібрався на силі й терпляче слухав.
— Тож вони приходили по Ліхтарників — звичайних людей, які вивішували для нас у вікнах зелені ліхтарі, ніч за ніччю. Чоловіки то були чи жінки, старі, молоді, багаті, бідні — нічого не мало значення. Якщо «шоті» запідозрили, що ти належав до Товариства одної гори, ніхто ні про що не попереджав. Ти просто зникав, — Каул Сень відкинувся у кріслі, тон його став похмуро-задумливим. — Була одна родина, що три ночі ховала мене та Ю в повітці. Чоловік, його дружина і донька. Завдяки їм ми змогли повернутись до табору живими. А кілька тижнів по тому я прийшов перевірити, як вони, але їх уже не було. Увесь посуд, усі меблі на своїх місцях, на пічці й досі стояла каструля, а люди зникли.
Лань відкашлявся.
— Це сталося дуже давно.
— Це ж тоді я навчив тебе, що робити, якщо виникне потреба… як перерізати собі горло ножем-кігтем. Швидко, як… — Каул Сень показав зловісний рух на своїй яремній вені. — Тобі тоді, мабуть, років дванадцять було, але ти все чудово зрозумів. Пам’ятаєш, Ду?