Там, нагорі, вітер дув сильніше — аж свистів у вухах. Звідти відкривався широкий краєвид: він бачив не тільки всю територію академії та Вдовиний парк, а й блискучий шир водоймища і лісистий Палацовий пагорб, де розташувався маєток Каулів, на півночі, та клаптикову ковдру середмістя Дзаньлуня на сході — мішанину черепичних дахів, бетонних будівель і сталевих хмарочосів. Йому кортіло сісти, почеберяти хвилинку ногами й поуявляти собі це місто таким мирним і спокійним, яким воно здавалося з височини.
Він спустився донизу — для цього знадобилась лише дрібка Легкості. Біля підніжжя вежі погойдувався на п’ятах Дудо, готовий підніматися наступним.
— Чотко в тебе вийшло, — сказав він Аньденеві. — Ніхто з нас твій час не переб’є.
— Я просто мало їв, — чемно, але правдиво відповів Аньдень.
Насправді це не мало жодного значення, та й не пробні іспити були причиною, через яку він втратив апетит. Він пройшов повз Дудо, взяв у волонтера-шестикласника рушник і витер піт з обличчя. Щойно Аньдень підвів погляд — помітив у першому ряду глядачів Майка Кеня й заозирався, бо на якусь мить подумав, що й Хіло міг прийти. А тоді згадав, що це Майк Кень тепер став Рогом й ніхто навіть не чекає, що новий Стовп цього року матиме час на відвідування пробних. Майк перехопив погляд Аньденя й кивнув хлопцеві.
Торік Аньдень був одним із тих семикласників, що спостерігали за змаганнями із задніх рядів. Той день був холодним і вологим — Аньдень пригадував, як потирав долоні та дмухав на них, а ще тупцяв ногами, аби зігрітися. Тоді тут був Хіло, сидів просто попереду поруч із Майком Тажем. Аньдень чув відголоски розмови кузена з Майком: він звертав увагу то на одного учня, то на іншого, всміхався, аплодував і, схоже, непогано гаяв час. У перервах він підводився, потягувався і проходжав полем, розмовляючи з восьмикласниками. Вони сприймали його як бога, що спустився поміж люди, низько схилялися в поклонах, ловили кожне його слово, та Ріг поводився привітно й дуже по-простому. Поплескував їх по спинах, хвалив за зусилля, жартував про вчителів та розповідав байки про часи свого навчання й халепи, у які він вляпувався. А Аньдень тримався позаду й спостерігав.
— Наступного року там і ти будеш, — Лань підійшов до нього з-за спини й наполохав хлопця.
— Ланю-дзень, — промовив Аньдень. — А я й не знав, що Стовп відвідує пробні іспити.
— Мені подобається приходити, якщо випадає шанс, — сказав Лань. — Бодай щоб встигнути роздати нагороди й оголосити прикінцеву промову. Та коли настане твоя черга — я прийду на весь день.
Аньдень відвів погляд, його трохи присоромило те, що Стовп готовий докласти задля нього особливих зусиль.
— А коли ти тут вчився, пробні вже були? — спитав Аньдень.
Лань похитав головою.
— Я з найпершого випуску. Дідусь та двоє його вчителів заснували академію через рік після завершення Війни багатьох народів. Думаю, вона й раніше існувала, але то була не справжня школа, а Зеленокості просто тренувалися по підвалах та в таємних таборах. Того першого року нас було тільки п’ять десятків. Тут тоді були лише одна будівля й одне тренувальне поле — оце, — він обвів рукою територію академії. — А коли я сюди зараз приходжу, все здається новим. Але ж я шістнадцять років тому випустився. Час минає швидко, й усе навколо змінюється.
У голосі Стовпа промайнула нотка смутку, й Аньдень замислився, за чим саме сумував кузен. Та він так ніколи про це й не дізнався: люди помітили Стовпа, й кілька викладачів академії підійшли до них, щоб висловити Ланеві пошану. Аньдень відійшов убік, заздрісно спостерігав за восьмикласниками й міркував собі, який же з нього вийде Каул, якщо йому бракує і харизми Хіло, і тієї поваги, яку викликав у людей Лань.
Та попри обіцянку, сьогодні Ланя тут не було. І для Аньденя один тільки цей факт позбавив усю розвагу будь-якого сенсу. Тепер пробні іспити перетворилися для нього на щось таке порожнє й малозначуще, на пантоміму, яку треба перетерпіти, доки діло не дійде до справжніх здобутків: випускного, нефриту, місця у клані, помсти за те, що зробили з його родиною.
Наступним змаганням, в якому брав участь Аньдень, було метання ножів, і він посів друге місце після Лотта, а всі ж знали, що цього хлопця нікому не перемогти. Останнім змаганням було Направлення, чи, як його звали поміж учнів, «мишача масакра». Енергію можна направляти лише від однієї живої істоти до іншої, та напад за допомогою Направлення був надто небезпечним, щоб учні практикувались одне на одному, коли йшлося про такі публічні виступи. Тож під час пробних іспитів восьмикласники ставали перед столом у переповненій залі зібрань. Кожному виділяли клітку з п’ятьма білими лабораторними мишами. Торкатися мишей дозволялося тільки одним пальцем, і судді дискваліфікували всіх, хто застосовував до звіряток Силу чи Відхилення. Упродовж багатьох років це популярне змагання намагалися всіляко урізноманітнити: хто ж проти побачити, як людина направляє енергію в бика? Але з практичних (а ще — фінансових) міркувань усі пропозиції такого штабу завжди відхилялися.