Направлення давалося Аньденеві найкраще, й він намагався не брати до голови те, що саме хистом до цієї дисципліни прославилась його мати. Коли пролунав дзвін, він не став обтяжувати себе тим, аби торкнутися мишей пальцем. Надто вже верткі ті тваринки. Він накрив клітку обома долонями, нашвидкуруч застосував Чуття, щоб засікти всі п’ять крихітних життів, які пульсували світлом, наче маленькі свічки-«таблетки». Він навмання обрав одну з мишей, сфокусувався на ній, трішечки припідняв долоню й опустив її, направляючи короткий та акуратний спалах енергії. Відчув, як дрібне сердечко миші стиснулось і зупинилось. Його руку лоскотнуло коротким струменем тепла — це тільце тваринки полишило життя. Ще чотири короткі й потужні спалахи направленої енергії — і Аньдень ступив крок назад, склавши руки за спиною на знак того, що завершив випробування. Коли пролунав фінальний дзвін, ще двоє учнів з восьми, які оточили стіл, убили всіх своїх мишей, але Аньденів час не перебив ніхто.
Коли суддя підняв його клітку під оплески глядачів, хлопцю стало трохи сумно. Кілька хвилин тому п’ять маленьких тілець повнились життям, а тепер вони отак зненацька його втратили. Таким був порядок речей: жити й помирати з примхи могутніших істот; та Аньдень не настільки переймався пробними іспитами, щоби вважати, що він насправді мусив убити тварин. Відчувати провину було якось по-дурному, він запевно здобуде нагороду «Найкращий учень» — то чого ж просто не порадіти, бодай хвилиночку?
— Вітаю, — промовив Тонь, коли вони виходили із зали.
— Таке враження, що ти навіть не напружувався, — докинув Хейке.
Інші однокласники теж підходили до нього, аби похвалити, поки вся група виснажених, а все ж піднесених учнів вишиковувалася на центральному майданчику позаду зали зібрань, очікуючи на роздачу нагород та прикінцеве слово від грандмайстра Ле. До випуску лишалось кілька тижнів, і всі зацікавились Аньденем, бо раптом зрозуміли, що невдовзі він стане найвисокоранговішим Зеленокостим поміж них усіх, скоріш за все, — провідним учнем, та й зі всього видно було, що йому благоволить їхній невгамовний молодий Стовп.
Аньдень старанно кивав, усміхався, коли-не-коли вичавлював із себе кілька вдячних слів, але почувався на подив відсторонено, так наче його душа трималась окремо від тіла. Він мав на собі нефрит і застосовував його енергію протягом усього дня, а після того як стільки часу провів на самоті, галас такої кількості аур було просто несила терпіти. Після похорону він тримався осторонь, пірнувши у звичний триб тренувань та навчання. Решта учнів не знали, що йому казати, бо ж він горював за Каулом Ланем як за людиною, а не за Стовпом, чия загибель призвела до мстивого смертовбивства на Бідняцькому шляху й закрутила Дзаньлунь у бурі міжкланової колотнечі. Але те, що вони й не намагалися достукатися до нього, було на краще: він однаково не знав, як приймати їхнє співчуття. Усе, що він нині зрозумів, — каяття має свої межі. Минає трохи часу, воно виїдає в людині діру й завдяки якомусь алхімічному процесу перетворюється на гнів, що може виплеснутися назовні, якщо не поглине свого носія цілком і повністю.
Аньдень знав, що це він винен у смерті Ланя. Він не повірив Хіло, коли той запевняв його у протилежному. Але також у цій смерті слід винуватити й самого Ланя. А ще і Шае, і Хіло. Він не ладен був ненавидіти власну родину за всі їхні помилки, зате цілком міг ненавидіти тих, через кого ті помилки перетворилися на фатальні. Він мав право ненавидіти Ґама Обеня, чий останній удар таки мав смертоносні наслідки. Право ненавидіти Айт Маду та Ґоньта Аша й увесь Гірський клан. А ще «сяйво» — оту еспенську отруту.
Казали, що Лань втрапив у засідку, що ту засідку влаштували «горяни» з «фуллертонами», й коли їм не вдалося його застрелити, вони втопили Ланя у гавані. Це все, про що довідався Аньдень, — схоже, більше ніхто нічого не знав. Невідомо було навіть, хто саме вбив Ланя. Хай хто то був, хай що сталося тієї ночі, Аньдень мав певність: цього не відбулося б, якби Лань лишався самим собою. Якби не його поранення, не той нестабільний стан, не наркотичний морок, що його побачив був Аньдень. Якби Аньдень пішов-таки до Хіло, як слід було вчинити, або ж розповів про все Шае того вечора після матчу з рілейболу, може, вони змогли б переконати Ланя носити менше нефриту, доки його стан не поліпшиться, або ж забрали б у нього «сяйво», яке він застосовував, наче то костур, чи принаймні були би в курсі того, що відбувається, й переконалися б, що тієї ночі він не лишиться сам…