— Емері, — хтось легенько штурхнув його у плече. — Агов!
Аньдень підвів погляд. Виявилось, що грандмайстер Ле вже виступив із промовою, оголосив переможців в окремих змаганнях, а тоді назвав ім’я Аньденя. А тепер чекав на те, щоб віддати Аньденеві нагороду найкращого учня, і з кожною секундою затримки куточки його тонких губ насуплено опускалися все нижче й нижче.
Аньдень поспіхом рушив уперед і торкнувся долонями чола, одночасно схиляючись у глибокому й вибачливому поклоні. Нагорода найкращому учневі була настільки жаданою, бо йшлося про справді вагомий приз — нефритову сережку, що спочивала в церемоніальній скриньці із зеленого оксамиту. Ту коштовність почеплять на його тренувальний браслет, і це слугуватиме гарантією: якщо на випускних іспитах він отримає прийнятні оцінки, то навчання закінчить із чотирма нефритовими камінцями — з максимумом нефриту, що його можна дістати після навчання в академії. Аньдень прийняв скриньку, знову схилився в шанобливому поклоні й повернувся на своє місце. Якогось великого тріумфу він не відчував — просто похмуре полегшення.
Грандмайстер Ле ще трішки розповів про майбутні іспити та про те, що в ці непевні часи розбрату майбутні Зеленокості мають особливо добре підготуватися, а тоді побажав усім випускникам удачі й оголосив про завершення пробних іспитів. Юрба поступово розходилася. Родини та друзі збиралися разом, щоб сфотографуватися. Аньдень розвернувся, аби йти до своєї кімнати в гуртожитку, але неподалік з’юрмилися його однокласники, й він розчув голос Лотта Джіна:
— Родина Каул дурить себе, якщо вважає, що серед випуску цього року вони знайдуть багато Пальців, — казав Лотт. — Не тоді ж, коли йти слідом за Рогом означатиме перетворитися на харч для черви.
— Ну так, ніхто ж не думає, що Майк — рівня Рогу, яким був Каул, — визнала Пау.
Хейке з ними погодився:
— Патрулювати вулиці та збирати внески — то одне. Навіть двобої до чистого клинка не завжди завершуються смертю, принаймні не тоді, коли хтось поступається. Але ж битися з досвідченішими Зеленокостими, які носять більше нефриту й хочуть зняти твій з мертвого тіла — це ж геть інша справа!
— За спокійних часів усі хотіли піти в Пальці — бодай на кілька років. Тебе за це поважали би, навіть якщо ти не здобудеш нефриту чи не станеш Кулаком. А коли йдеться про справжню війну? — голос Лотта зневажливо погучнішав. — Та вони швидко збагнуть, що серед нас мало таких дурних і спраглих до нефриту, як…
Завершити він не встиг, бо Аньдень різко розвернувся й попрямував до групки однокласників. Йому було невтямки, чому він зробив це саме зараз, бо вже чув такі балачки раніше й вони його не займали, але цієї миті зчепив зуби й кулаки, міцно стиснувши в руці дорогоцінну зелену коробочку, яку щойно отримав. Інші учні отетеріло спостерігали, як Аньдень накинувся на Лотта:
— Та мене вже блювати тягне від твоїх лайняних балачок, — огида у власному голосі приголомшила його більше за будь-кого іншого. — Боягузи, які трусяться за власну шкуру замість того, щоб захищати клан під час війни, на нефрит і не заслуговують.
Усі геть розгубилися. За всі вісім років вони ніколи не бачили його настільки розлюченим. Та Лань помер, і тепер усе змінилося. Кардинально змінилося, відколи вони сиділи тоді в залі зібрань під час тайфуну, коли Аньдень ще вірив, що його кузени тримають усе під контролем і немає потреби висловлюватися на їхню підтримку.
Хоч Аньденя заполонило горе, йому дошкуляло, що всі ці тижні Лотт Джін із ним майже не розмовляв і, схоже, відверто його уникав. То тепер, коли в Лотта від здивування аж рот роззявився, Аньденя охопив спалах жорстокого задоволення. Чому Лотт завжди поводиться так егоїстично? Невже вважає, що він один на всьому світі боїться за своє життя чи хотів би, щоб все склалося інакше? Та як він сміє отак зарозуміло просторікувати, немов Аньдень може кинути клан і піти собі геть?