Тем насупився, щоб приховати свій захват від смиканого абукейця, який стояв перед його столом і пожовував нижню губу кривуватими зубами, вкритими червоними плямами від соку бетелю. Тем махнув до нього рукою, щоб той відійшов і не заступав світло єдиної лампи на стелі. Причини нервуватися абукеєць мав серйозні: нефрит, який він притягнув, було оправлено в руків’я заяложеного ножа-кігтя. Поцупити зброю Зеленокостих — набагато страшніший переступ, аніж пірнати по нефрит до річки. Якщо на такому спіймають — тобі гайки. А цей слизький жилавий типочок ніяк не нагадував досвідченого чи спритного крадія. Тем підозрював, що нефрит, який він тримав у руках (як і більшість оброблених камінців, що він бачив останнім часом), зняли з трупа. Зеленокості дуже ретельно оббирали нефрит із тіл полеглих ворогів, та в хаосі вуличної війни щось могли поспіхом прогледіти, якусь зброю загубити, і квапливим мародерам могло й пощастити.
Тема розбирала цікавість, але він завжди дотримувався принципу «не ставити зайвих запитань». Він відставив лупу й різко присвиснув у густі вуса.
— Є в ньому трохи недоліків, — збрехав він. — Сорок тисяч дьєнів.
Камінь коштував удвічі більше, та Тем бачив, що чолов’язі не терпиться позбутися ножа.
— Так мало? — жалісно перепитав чолов’яга, який явно запідозрив, що його дурять. — Та я десь стільки ж отримував за камінці, що з річки виловлював. А це ж справжній ніж-кіготь.
— Такі зараз часи настали, нефриту не бракує, — сказав Тем. — Сорок тисяч.
І це все одно було більше грошви, ніж той тип в очі бачив. Він узяв пачку банкнот, які відрахував йому Тем, та пішов із засмученим виразом на лиці. Вибору в нього загалом не було. По тому, як Трипалий Ґі взявся годувати черву, а Куцан, пан О, спізнав мудрість і покинув це діло, крадіям нефриту з цих країв доводилось пертися через усе місто, аби знайти собі іншого надійного покупця.
Залишившись на самоті в задній кімнаті ломбарду, за скляними вітринами з прикрасами й годинниками та стінкою уживаних телевізорів і колонок, Тем Бень ніжно провів рукою по руків’ю небезпечно гострого ножа й вишкірився, радіючи своєму надбанню. Щоб відсвяткувати, він розгорнув їґутанську іриску. У Дзаньлуні їх ніде не вийде купити, тому друг мусив доправляти йому цукерки поштою. Часом він скучав за країною, що його прийняла, але варто визнати: тут зими набагато приємніші, та й бізнесові можливості давали більше зиску. Йому дуже пощастило з тим, що Айт Мада розуміла цінність кам’янооких і гідно винагороджувала його роботу. Ще рік чи два тут — і в Їґутані він житиме по-царськи. Стовп навіть пообіцяла, що після повернення він зможе працювати там на клан і діставатиме за це хороші гроші. Його родина, звісно, й досі вважала, що він їх зганьбив поза всякі межі, а втім, непристойне багатство — це найкращий ґатунок помсти.
Дзвінок над дверима сповістив, що до крамнички хтось увійшов. Для звичних клієнтів ломбард було зачинено — може, то ще один продавець нефриту? Тем нахилився до щілини у стіні, яка дозволяла йому ясно бачити передню частину крамнички. Біля входу стояв, майже не рухаючись і нібито до чогось дослухаючись, чоловік у короткому світло-коричневому пальті й капелюсі. Аж тут він невимушено розвернувся й замкнув двері руками, затягнутими в рукавички.
І Тем одразу ж зрозумів, що цей чоловік прийшов його вбивати. Різьбяр відчинив шухляду стола й витягнув звідти заряджений пістолет — напівавтоматичний «анкев», що мав зупиняльну дію, здатну завалити їґутанського степового ведмедя, — і націлив його на двері задньої кімнати, водночас ховаючи ніж-кіготь до сумки зі скрученими в рулончики банкнотами. Тихенько-тихенько, тримаючи в одній руці сумку, а в другій — пістолет, Тем позадкував до заднього виходу. Крутнув ручку, штовхнув двері. Ті не відчинилися. Тем наліг на них плечем. Вони трохи ворухнулись і знову застрягли. Почулось металеве «клац» — щось запевно заважало дверям відчинитися.
Тема охопив страх. Він кинув сумку на підлогу й притиснувся спиною до дверей, піднявши й націливши «анкев», чекаючи, доки той чоловік вийде з-за рогу. «Якщо то Зеленокостий — не варто поспішати з пострілом. Зачекай, аж доки він так наблизиться, що не зможе застосувати Відхилення. Відстрілювати треба весь магазин. Якщо перший постріл не влучить — решта куль його дістануть. Гарт “анкеву” не завада. Ніщо проти “анкева” не встоїть, жодна людина, хай ким вона є». А Тем був прекрасним стрільцем.
Чоловікових кроків він не чув. У ломбарді було аж підозріло тихо. Скронями точився піт, але Тем не ворушився. Чекав. А нічого не відбувалося й не відбувалося. І от зненацька у передній залі крамниці здійнявся гуркіт, немов на підлогу впали кілька важких предметів. Потрощилося скло. Тем стояв як укопаний — той чолов’яга щось шукає? Нефрит? Чи це його ніж потрапив до Темової сумки? Різьбяр побокував, ступив крок до щілини у стіні, нахилився…