Сама думка про те, що Вень звертає увагу на звички Шае, її настільки здивувала, що вона повагалася й розвернулася до майбутньої родички. Вень сприйняла це як знак згоди: вона тепло і трохи загадково всміхнулась до Шае й підхопила її під руку. Схоже, вона належала до тих людей, які люблять доторки, — геть як Хіло, — і демонструвала прихильність саме в такий спосіб.
— Наші брати ще не повернулися. Не здивуюсь, якщо вони просто зараз десь собі випивають. То чому нам не вчинити так само? — спитала Вень.
Шае наказала собі поводитися чемно.
— Гаразд, якщо ви наполягаєте.
Вона дозволила Вень провести себе до резиденції Рога. Поруч вони мали дивний вигляд: Вень у халаті, на ногах ляскають шльопанці, а Шае — в діловому костюмі консервативного крою, під високими підборами чорних «човників» хрускотить гравій, що всіював садову стежку між їхніми будинками.
— Сади — моє улюблене місце в маєтку, — невимушено промовила Вень. — їх так добре спланували — стільки різних рослин, але не забагато, і завжди щось квітне за будь-якої пори року. Вночі тут пахне, наче в раю. Будинки, звичайно, дуже показні, але сади — просто прекрасні.
Шае, яка ніколи не звертала на сади особливої уваги, кивнула і сказала:
— Так, тут гарно.
Вона знала, що сад дуже любив Лань. Простувала далі, дозволивши згадці про брата здолати звичний недовгий шлях від горя до гніву, а потім змусила її розвіятись.
Вень глянула на Шае:
— Я спочатку теж не хотіла сюди переїздити. Ми з Хіло через це сварилися. Моя квартира у Папаї не була чимось особливим, але я влаштувала там усе на свій смак і щомісяця сама сплачувала оренду. Якщо чесно, у тому, що Хіло приходив до мене, було щось таке романтичне. І я побоювалася, що тут почуватимуся небажаною чужинкою, що родина дивитиметься на мене, задерши носа, — вона ледь помітно випросталася й підвела підборіддя. — Але що таке дурнуваті гордощі порівняно з вчинками, які ми робимо заради тих, кого любимо? Переїхати сюди було правильним рішенням. Я про це взагалі не жалкую. Хоча мати компанію було б дуже приємно — тут рідко хтось буває.
Вень ще ніколи так довго з нею не розмовляла, й Шае здивувало, наскільки особисті думки вона висловлювала і як проникливо звернула увагу на небажання самої Шае жити у фамільному маєтку. Вона не могла зрозуміти: Вень їй співчувала чи намагалася дати пораду? Тому вирішила відповісти просто:
— Я знаю, що Хіло дуже радує, що ви тут, із ним.
Вони вже підійшли до освітленого ґанку будинку Рога. Коли Вень прочинила двері й зайшла досередини, Шае не втрималася і, поки жінка не бачить, смикнула себе за мочку правого вуха. Але ж кам’яноокі насправді не приносять неталану, шпетила вона себе. Це просто рецесивні гени, як альбінізм. Нечутливість до нефриту не була кармічною покарою, навіть якщо Вень і справді — позашлюбна дитина, як припускали всі навколо. А хай там як — тавро нікуди не поділося. Шае була переконана, що є логічніші пояснення, чому Зеленокості схильні уникати кам’янооких: ніхто не любить нагадувань про те, що нефритові здібності, як і саме життя, — штука ненадійна. Можна бути кеконьцем із довжелезним зеленокостим родоводом, а все одно народитися не кращим за абукейців.
Вень явно багато що змінила в тому домі. Шае пригадувала, що раніше там було зелене килимове покриття і немодні шпалери, та й пахло не дуже. А після втручання нареченої Хіло там з’явилася бамбукова підлога, яскраве світло, плетені килимки, нові меблі та приладдя. Стіни перефарбували у світлі кольори, що візуально розширювало простір. Шае й досі чула чіпкий запах свіжої фарби, що переплітався з пахощами трояндової олії. На пухких подушках та шторах вдало поєднувались густо-багряні й кремові відтінки. Скляна миска, що стояла на кухонному столі, повнилась декоративними чорними камінцями та квітами з білого шовку. Вень увійшла до кухні й поставила чайник на вогонь.
— Повірити не можу, що це той самий будинок, — зміни щиро вразили Шае.
— Ну а я не можу повірити, що Хіло так довго жив у тому страхітті, — сказала Вень. — А тепер, коли тут усе має презентабельний вигляд, він сюди навіть не заходить, бо каже, що це будинок Кеня й він не хоче виказувати неповаги до мого старшого брата, — вона відміряла закрученого чайного листя, поклала до чайничка, а потім глянула, знизавши плечима: — Кень і Таж сюди теж майже не зазирають, і їм було б байдуже, навіть якби це була печера із соломою на долівці.