— Дідусю, уже пізно, — сказав Лань. — Побачимося вранці.
Він підхопився йти, та Каул Сень підвищив голос:
— А чому ти взагалі о такій годині прийшов? Кажи вже.
Лань спинився, торкаючись рукою дверей.
— Це зачекає.
— Ти прийшов поговорити, ну то говори, — наказав дід. — Ти ж Стовп! Ти не маєш чекати.
Лань різко видихнув і розвернувся. Підійшов до телевізора, вимкнув його, а тоді зустрів погляд діда.
— Це стосується Дожу.
— І що з ним?
— Гадаю, настав йому час іти на пенсію. А мені — призначити нового Синоптика.
Каул Сень із зосередженим виразом обличчя нахилився вперед — тепер він присвятив онукові всю увагу.
— Він тебе в чомусь підвів?
— Ні, річ не в цьому. Я хочу, щоб хтось інший посів це місце. Хтось зі свіжим поглядом.
— І хто ж це може бути?
— Може, Вунь. Або Хамі.
Старий Каул спохмурнів, мапа зморщок на його лиці перетворилася на цілковито нове сузір’я невдоволення.
— І ти гадаєш, що хтось із них зможе стати таким здібним та відданим Синоптиком, як Юнь Дожупонь? Хто зробив для цього клану бодай стільки ж, скільки й він? Він ніколи не скеровував мене на хибний шлях, ніколи не підводив ні у війні, ні в мирних справах.
— Я в цьому не сумніваюся.
— Дожу залишився зі мною. Він міг би піти до «горян». Айт у ту ж мить його радо привітав би. Але Дожу погодився, що нам потрібно відкритися світові. Ми й «шоті» колись програли саме тому, що надто довго були закритими. Дожу залишився зі мною й ніколи не вагався. Розумний чоловік. Розумний і завбачливий. Дуже розважливий.
«Ну й досі ваша людина вздовж і впоперек».
— Він добре служив вам понад двадцять років, — промовив Лань. — Настав йому час відпочити. Я волів би, щоб він поступився місцем елегантно, шанобливо. Щоб не лишилося зла на серці. Тому прошу вас поговорити з ним як з другом.
Дід тицьнув у нього пальцем.
— Дожу тобі потрібен. Потрібен його досвід. Не прагни змін лише заради самих змін! Дожу — вірний, надійний, не такий, як той Хіло. У тебе і так чимало клопоту, бо за Рога маєш того, кому бракує гвинтиків у голові. Поки Ду бився за свою країну, хтозна, який там демон-болотник заліз до ліжка твоєї матері, щоб породити отого хлопчиська.
Лань розумів, що дід поводиться отак жорстоко, щоб збити його з пантелику, відволікти від того, з чим він прийшов. Йому завжди прекрасно вдавалося звести противників на манівці, спочатку на полі бою, потім — у залах для переговорів. Та Лань не в змозі був стриматися.
— Ну ви просто самі себе перевершили, зневаживши отак половину своєї родини однією-єдиною фразою, — сказав він жорстко. — Якщо ви такої поганої думки про Хіло, чому схвалили, коли я призначив його Рогом?
Каул Сень гучно пирхнув:
— Бо він запальний та безжальний. Цього не відбереш. Це Синоптика мусять поважати, а Рога мають боятися. Хлопчині варто було народитися п’ятдесят років тому — він вселяв би жах у серця шотарців. З нього вийшов би страхітливий воїн, як Ду.
Патріарх примружився, погляд його знову став задумливим.
— Ду було тридцять, коли він загинув. Він був командиром, загартованим у битвах. Мав дружину, двійко синів, і ще одне дитя визрівало в жінчиній утробі. Нефрит свій носив так легко, наче бог. Ти, може, на нього і схожий, але й наполовину не є таким чоловіком, як він. І саме тому інші клани вважають, що можуть тебе зневажати. Саме тому Ейні від тебе пішла.
На якусь мить Ланю відібрало мову. А тоді притлумлена лють вибухнула й запульсувала у голові.
— Про Ейні в цій розмові не йдеться, — сказав він.
— Ти мусив убити того чоловіка! — Каул Сень скинув руки вгору й потрусив ними, немов не ймучи віри онуковій дурості. — Ти просто дозволив, щоб якийсь там іноземець-безнефритник забрав твою дружину. Ти втратив обличчя перед усім кланом!
У голові Ланя стрімко промайнуло жахливе бажання виштовхнути діда з вікна другого поверху. Зрештою, хіба не цього старий хотів? Отакого кричущого прояву егоїстичної жорстокості. Так, міркував собі Лань, він міг би кинути виклик коханцеві Ейні — побороти його, вбити. Кожен кеконець, який поважає себе, впевнений, що має на це право. Може, це навіть на краще було б, адже він Стовп. Але це не мало б сенсу. Порожній жест. Він не зміг би у такий спосіб втримати Ейні, бо вона вже твердо вирішила піти. Усе, чого б він досягнув, — знищив би її щастя та змусив би себе зненавидіти. А коли ти когось кохаєш по-справжньому, хіба щастя цієї людини не має важити більше навіть за твою честь?
— І як те, що я не вбив чоловіка через любовні чвари, робить мене гіршим Стовпом? — трохи задихано, але вимогливо спитав Лань. — Ви призначили мене своїм наступником, але досі не підтримуєте, не поважаєте. Я прийшов попросити про допомогу з Дожу, а отримав тільки балачки й образи.