Вона знову глянула на Шае, в якої аж мову відібрало від настільки тверезої оцінки ситуації.
— Він знає, що потребує вашої допомоги. Якщо від мене буде користь, коли я стану Білим Щуром, я зроблю все, аби допомогти моїй сім’ї вижити. Він постійно каже, що надто сильно мене кохає, щоб дозволити мені так чи інакше втягнутись у війну… а я надто сильно його кохаю, щоб підкоритися.
Це вже, мабуть, перша ночі, та Шае навіть не хилило на сон, і її розум взявся перебирати страхітливі можливості. Вона знову роззирнулася, повільно роздивляючись оновлений дім. На те, щоб повністю змінити інтер’єр, Вень витратила кілька тижнів, вона дуже вправно поєднала візуал, запахи, текстури, й усе разом створювало приємне блискуче враження, раніше не властиве простій, але негарній резиденції найшаленіших представників Безгірного клану. Тепер Шае розуміла, що сильно недооцінила Майк Вень, коли звертала увагу на оті теплі, піддатливі й чуттєві манери, й не помітила в ній зеленокостого нутра, що ховалося за стигмою кам’яноокості, забула про те, що вона сестра лютих братів Майків. Раніше вона відчувала до Вень певну антипатію, та тепер їй було ніяково.
Шае подумала: «Якщо дві розумні й упевнені в собі жінки в чоловічому світі швидко не перетворяться на союзниць, їм уже ніколи не уникнути суперництва». Шае давно звикла протистояти Хіло, але вона розуміла, що такого він їй не подарує.
Їй треба ретельно все обміркувати й діяти обережно.
Вень забрала в Шае порожню чашку й підвелася.
— Я сьогодні згаяла стільки вашого часу й завадила вам лягти спати, Шае-дзень.
Шае помітила, що без підборів вона була нижчою за Вень і не мала таких м’яких вигинів фігури — їх забрали роки важких тренувань.
Синоптикиня підвелася.
— Дякую за чай, Вень. Ми ще скоро поговоримо.
Вона підійшла до дверей та взулася. І щойно відчинила двері — із садів занесло делікатний аромат цвіту зимової сливи. Вона завмерла в одвірку й на секунду озирнулася, відкидаючи на ґанок будинку Рога довгу тінь у світлі, що точилося з передпокою.
— Мені тут спало на думку, — ризикнула промовити Шае, — що мій брат має значно кращий смак, ніж я думала.
Вень усміхнулась:
— Добраніч, сестрице.
РОЗДІЛ 44
ПОВЕРНЕННЯ ДО «КРАМУ І ХЛАМУ»
Беро думав про той тунель під «Крамом і хламом». Думав багато, і коли б це не траплялося, його охоплювала гірка лють. Після смерті Каула Ланя — від його, Беро, руки! — у Дзаньлуні точилась війна й кожного дня на вулицях міста втрачали та здобували нефрит, але повз Беро навіть одненький камінчик не пробігав. Натомість йому доводилось утікати й ховатися, наче таргану при ввімкненому світлі.
Далеко він не втік. Шкандибав ото собі в темряві цілу вічність, міркуючи на кожному кроці, коли ж сядуть батарейки в ліхтарику і йому доведеться бродити навпомацки, допоки він не впаде на землю й не помре, — аж нарешті відчув подув вітру на лиці. Слабенький потік повітря просякнув різкими запахами гавані: сіль морської води та вихлопи моторних човнів, риба й підмокле сміття. Зачувши вітерець, Беро побачив далеке коло надвечірнього світла й побіг до нього, наче до матусі-небіжчиці. Як Мудт і обіцяв, тунель вивів його на схил поряд із корабельнями поблизу Літнього парку. За рясних дощів навесні чи коли приходили літні тайфуни тунель затоплювало, але в сухий зимовий сезон це був прекрасний маршрут для контрабанди. Брудний і виснажений Беро заплатив за проїзд на маленькому приватному поромі, але дотримуватися поради Мудта — вшитися із Дзаньлуня — не став.
На кілька тижнів він заліг на дно на Ґудзичку. Від Дзаньлуня на цей острівець треба хвилин сорок п’ять плисти поромом, й офіційно частиною міста він не був. Та погожої днини Беро ясно бачив Дзаньлунь через протоку. Ґудзичок вважався окремим населеним пунктом. Упродовж багатьох століть тут був монастир божистів, та потім шотарці перетворили його на трудовий табір, а нині ця місцина стала туристичною атракцією — з відновленим храмом, природним заповідником та старовинним містечком, що повнилось крамничками, де правили грубі гроші за всілякі дрібнички й крам ручної роботи. Беро від цього всього просто вернуло.
А втім, це було непогане місце, де його ніхто не впізнавав. У містечку, переповненому відвідувачами, що приїздили сюди на день із Дзаньлуня, й іноземними туристами, було доволі просто зняти номер у мотелі та похмуро й самотньо зализувати тілесні рани й уражену гордість, дивлячись телевізор, поглинаючи їжу на виніс і снуючи плани повернення до міста. Ґудзичком керував невеличкий сімейний клан, що підпорядковувався «горянам», та, наскільки Беро дізнався, від кланів Дзаньлуня місцеві трималися переважно осторонь. Про всяк випадок він щотижня міняв мотелі, щоб ніхто не почав звертати на нього увагу.