З новин Беро довідався, що в місті подекуди точилися вуличні бої і тепер у Дзаньлуні були такі райони, де не ясно, який саме клан порядкує — якщо якийсь узагалі тримав їх під контролем. «Горяни» відкусили добрячий шмат Доків, але «безгірники» й досі утримували Пахву і захопили помітну частину Соґеню. З Рибгородом узагалі нічого не зрозуміло. Від зникнення Беро минуло вже більше місяця. У місті вирував такий хаос, що його явно ніхто не розшукував. Тож одного ясного ранку він спустився до причалів і сів на пором, що прямував через протоку.
У тому, що він опинився в такій ситуації, Беро винуватив Мудта й цапобородого Зеленокостого. Це вони його підставили. Пообіцяли нефрит, а потім взяли й увімкнули задню. Вони явно не збиралися приймати його до клану. І що більше Беро про це міркував, то дужче гнівався. А ще він і далі думав про тунель під Мудтовою крамницею та всі ті сховані коробки, які він не став перевіряти чи красти, бо надто вже поспішав і перелякався. Ну от знову, дорікав він собі. Усі його біди від того, що він надто квапливий. Що ж там було в тих коробках?
Він знав, де взяти нефрит, що належить йому за правом, — у Мудта. «Фуллертона» в нього більше нема (і це кепсько), але грошей йому не бракувало. І хоча формально, за законом, цивільні особи в Дзаньлуні не мали права на короткоствол, уся ця колотнеча з війною між кланами призвела до того, що на вулицях спалахнула торгівля зброєю. Беро варто було згаяти одне пообіддя в тій частині Доків, яку контролювали «горяни», — і ось уже в нього цілком пристойний револьвер. Він собі запланував тримати на мушці Мудтового сина, поки сам Мудт не віддасть його нефрит. А якщо не спрацює, тоді він пристрелить Мудта й забере нефрит сам.
Та коли того вечора він підійшов до «Краму і хламу», вигляд будівля мала незвичний. Неосвітлена, вікна й двері позабивали дошками. Велику вивіску зірвали, і ні в самій крамниці, ні поблизу не було видно жодної душі. Беро обережно підкрався до вікна й зазирнув досередини. А там панував безлад. Крамницю просто розграбували. Полиці спорожніли, меблі валялися на підлозі. Майже всі товари зникли, а те, що лишилося, розсипалося по підлозі, й видно було, що хтось цей крам уже поперебирав — залишився тільки непотріб на взір старих журналів і панамок.
Беро копнув двері й сердито смикнув навісний замок. Роззирнувся навкруги. На вулиці нікого не було. Ця частина міста була настільки близько до кордону між Сміттярнею та Гострим Списом, що, очевидно, жодна притомна людина не мала бажання тут вештатися. Він потарабанив по вікнах, що визирали у провулок, і шибки в них затрусились. Єдиною людиною, яку він побачив на колись велелюдному перехресті, був безхатько, що примостився на розі. Той гукнув:
— Ти шо, не чув? Мудт помер, кеке.
— Помер? — рвучко озирнувся Беро. — Хто його вбив?
Чолов’яга беззубо вишкірився з-під своїх ковдр. Він знизав плечима й захихотів:
— Ото взяв і помер! Коли тиняєшся всюди з нефритом, сам себе, вважай, вбиваєш!
Беро підібрав важку каменюку і жбурнув у вікно. Гуркіт здійнявся страшенний, та поруч сидів лише отой волоцюга — більше нема кому було звертати увагу. Беро висадив скло й обережно проліз до понищеної крамнички, його аж розпирало від дуже дивної суміші розчарування й надії. Отже, Мудта більше нема, і його нефриту — також. Хтось Беро випередив. Але ж цього й треба було очікувати, правильно? Таке завжди ставалося: удача йому всміхалася, підманювала на щось, чого він прагнув, а потім просто висмикувала бажане з рук. Талан і неталан водночас — така його доля. Та, може, зараз недоля нарешті обернеться удачею? Хтозна. Хтозна.
Комірчина на задвірках крамниці стояла прочинена. Зі стелажа на коліщатках повисмикували шухляди, їхній вміст повикидали й позвалювали купами в шаленому пошуку грошей та інших цінностей, але самої шафи з місця не зрушили. У Беро серце аж в горлі застрягло, він усією вагою навалився на стелаж і посунув його вбік. Обмацав підлогу наосліп, шукаючи прогалину в килимі. Й коли відкотив килим убік — знайшов люк, крізь який втік п’ять тижнів тому.
Беро зачинив двері до комори й підпер їх стелажем. Потягнув за ланцюжок єдиної лампи, що висіла попід стелею, й маленьке приміщення залило жовтаве світло. Беро смикнув за металеве кільце на ляді — вона піддалася, видавши металевий скрегіт та здійнявши хмарку пилу. Беро мало не нудило від очікувань, поки він обережно спускався до тунелю.