Вони й досі були там — оті коробки та ящики; мародери, що розграбували крамницю, сюди не дісталися. Беро зняв одну з верхніх коробок і примостив її на сходинку. Розрізав липку стрічку кишеньковим ножиком та отетеріло витріщився на свою знахідку.
А тоді зміряв поглядом невеличку вежу коробок. Як Мудт стільки накопичив? Ясна річ, не все взялося від того цапобородого Зеленокостого, який приніс із собою лише одну маленьку коробочку — отієї першої ночі, коли Беро його побачив. Мабуть, Мудт був дилером. Коли Беро витягнув з відкритої картонної коробки маленьку запечатану пляшечку, його обличчям розповзлася широчезна посмішка.
«Сяйво». Стільки «сяйва», що на все життя вистачить. І тепер усе воно належить йому.
Руки в нього трусились від нетерплячки, та Беро набив кишені стількома пляшечками, скільки влізло. А тоді поставив напівпорожню коробку на стос інших, ще раз пожадливо глянув на них і піднявся з тунелю до крамниці. Опустив ляду, знову розстелив килим і пересунув стелаж точнісінько на те саме місце, де він стояв, — просто над входом до прихованого тунелю. Беро вимкнув світло й з набитими кишенями та шаленою круговертю думок у голові вийшов до розтрощеної крамниці. Невдовзі хтось забере під себе цю будівлю. Йому треба перенести свій несподіваний скарб кудись до безпечного місця, і щоб він мав до нього легкий доступ…
Шум позаду та промінь ліхтарика, що торкнувся його плечей, змусили Беро підстрибнути й різко крутнутися в темряві. Він витягнув револьвер і націлив його в обличчя хлопчика. Тому було років тринадцять чи чотирнадцять. Мудтів син.
— Що ти тут робиш? — заволав Беро.
— Я подумав, що ти — це він, що він по мене повернувся.
Голос хлопця звучав тонко й напружено. Він тримав у кулаку дешевенький складаний ніж-кіготь і так стиснув руків’я, що аж пальці побіліли. Промінь ліхтарика й досі освітлював Беро, поки вони витріщалися один на одного.
— Хто по тебе повернувся? — Беро торкнувся пальцем гачка. Йому дуже не хотілося, щоб цей малий розпатякав про повернення Беро до міста чи щоб забрав собі в голову, що запас «сяйва» його мертвого татка має належати йому, а не Беро.
Мудт-молодший затремтів, слабенький промінь ліхтарика засмикався, та в голосі хлопчика промайнула шалена ненависть, коли він сплюнув:
— Майк. Це він мого батю вбив. Майк Таж вбив мого батю, а я вб’ю його, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в цьому житті! — очі малого налилися слізьми.
Палець Беро й досі охоплював гачок, та хлопець завагався. І повільно, повільно опустив револьвер.
— Справді могутнього Зеленокостого вбити непросто, — сказав він.
— А мені пофігу, я для цього на все піду!
Хлопчина опустив обидві руки — й ту, що з ліхтариком, і ту, що з ножем, — і стояв отак, засапано й сердито дивлячись на Беро: щоки палають, очі божевільні — немов хотів, щоб йому заперечили.
— Я таке вже робив, — сказав йому Беро, і голос його затремтів від гордощів. — Я вбив Зеленокостого. Ніхто не зрозумів, що то був я, але вони помиляються, всі вони помиляються.
Очі молодшого підлітка аж покруглішали від жадібної цікавості. Беро ніколи не звертав особливої уваги на малого Мудта, коли раніше його бачив. Хлопчик завжди був слухняним та якимсь непримітним. Із себе був кощавий, волосся мав масне, а обличчям чимось нагадував щура. Але ж не був таким нюнею, як Сампа чи Щокань.
Робити все самотужки — не дуже хороша ідея, вирішив Беро. Доля — вона як тигр, якого випадково зустрічаєш на шляху; уваги такого звіра краще уникати. Коли справи Беро йшли кепсько, поруч завжди опинявся хтось менший та слабший, аби відтягнути на себе весь неталан.
— Я Зеленокостих не боюся, — сказав Беро. — Знаєш, це ж вони нас бояться. Вони вбили твого батю, бо боялися, що люди поза кланом мають свій нефрит. Але нам, кеке, треба трохи власних камінчиків.
— Ага, — палко промовив Мудт. — Точняк.
— І я знаю, де їх взяти.
Промінь Мудтового ліхтарика знову смикнувся вгору:
— Серйозно?
РОЗДІЛ 45
ЖАРТ ДЛЯ СВОЇХ
Хіло здав зброю представниці зеленокостих охоронців в уніформі, що стояли біля входу до Зали мудрості. Охоронницею була молода жінка, чия нефритова аура з наближенням Хіло аж загуділа від старанної зосередженості. Вважалося, що члени «Щита Хаєдо» проходять спеціальний вишкіл, щоб досягнути дуже високого рівня Чуття і розпізнавати ознаки вбивчих намірів. «Щоб сьогодні впустити до будівлі бодай когось, їй треба знизити свої стандарти, не чіпляючись до загальної ворожості», — подумав собі Хіло і з посмішкою відстібнув меч-місяць, ніж-кіготь та витягнув з кобури пістолет, викладаючи зброю на стіл перед металодетектором. Ні, він не сумнівався у здібностях охоронниці й розумів, звідки взялася традиція залишати зброю за межами зали переговорів, але все це не мало жодного сенсу. Люди в тому приміщенні матимуть чимало нефриту просто на собі. Якщо перемовини не заладяться, Зеленокості завиграшки можуть повбивати одне одного голіруч.