Каул Сень підвівся з крісла. Рух був несподіваним і напрочуд стрімким. Ковдра, що огортала його плечі, впала на підлогу.
— Якщо ти вартий бути Стовпом, то доведи це, — очі старого були як той обсидіан, обличчя — сувора й випалена сонцем пустеля. — Покажи мені, скільки в тобі «зелені».
Лань витріщився на діда:
— Що за дурниці?
Невеличку відстань між ними Каул Сень здолав водномить. Усе його тіло вигнулось по-зміїному, коли він ляснув обома долонями по грудях Ланя. Від різкого, як батогом, удару Лань заточився й позадкував. Він ледь встиг загартуватися, шок промайнув усім його тілом услід за натиском потужнішої завдяки нефриту сили. Лань упав на одне коліно й хапнув ротом повітря.
— Що це таке?
Дід у відповідь замахнувся перед його обличчям кощавим кулаком.
Лань підвівся і цього разу з легкістю відхилив удар. Як і три наступні, що ринули зливою. Він відчував, як повітря стугоніло від зіткнення потоків їхніх нефритових енергій.
— Діду, — різко промовив Лань, — припиніть!
Він задкував, доки не врізався у стіл, не перестаючи відбиватися від ударів. Лань кривився — старий рухався зі швидкістю, яку майже неможливо було контролювати. «Давно вже час, щоб він припинив носити стільки нефриту». Нефрит як автівки чи вогнепальна зброя — це не те, чим мають володіти кволі старенькі. Хоча Каул Сень навряд чи поступиться бодай одним камінчиком із браслетів чи з важкого паска, який носив не знімаючи.
— Ти навіть старця побити не можеш.
Старший Каул чимось нагадував борсука: суцільні жили, кістки й дошкульна вдача. Губи його розтулилися, додаючи ядучості виразу обличчя, він і далі замахувався й вихляв. Лань рухався так, щоб його уникати, й зачепив старовинну керамічну миску. Та з гучним стукотом приземлилась на паркетну підлогу й покотилась убік.
— Ну ж бо, хлопче, — похрипів дід. — Де твоя гордість?
Він скерував удар Ланеві попід руку і врізав йому кісточкою середнього пальця під нижні ребра.
Лань зболено та здивовано рохнув. І вже не роздумуючи, ляснув діда долонею по маківці.
Каул Сень похитнувся. Очі його закотилися, й він зі щирим дитячим здивуванням осів на підлогу.
Лань аж помертвів. Він підхопив діда за плечі.
— З вами все гаразд? Дідусю, пробачте…
А дід тицьнув двома витягнутими і твердими, як цвяхи, пальцями йому просто в сонячне сплетіння. Лань, шалено закашлявшись, упав, а Каул Сень перекотився вбік, підвівся на ноги і став над онуком.
— Щоб бути Стовпом, завжди треба діяти з твердим наміром.
На якусь мить Каула Сеня полишили роки і він знову перетворився на нестримного Світоча Кеконю. Спина випросталась, обличчя набуло кам’яного виразу. Кожен шматочок нефриту в його тілі свідчив про міць та вимагав поваги. І крізь імлу гніву та приниження Лань раптом побачив того героя війни, яким його дід був колись.
— Тільки твердий намір! — рявкнув Каул Сень. — Нефрит підсилює те, що маєш усередині. Те, що ти прагнеш зробити, — він вдарив себе у груди. Звук був глухий, наче по гарбузу постукали. — Якщо наміру не маєш, хай там скільки нефриту на себе начепиш, а сили від нього не набудеш.
Він повернувся до свого крісла й сів.
— Дожу залишиться.
Лань, не кажучи ні слова, підвівся на рівні. Підібрав миску, що впала на підлогу, поставив її назад на стіл, а тоді торкнувся важкою рукою стіни. Це була мить сумного прозріння. Лише зараз, отаким чином, дід по-справжньому перетворив його на Стовпа — бо довів, розвіявши будь-які сумніви, що Лань лишився сам-один.
Він мовчки вийшов з кімнати й зачинив за собою двері.
РОЗДІЛ 5
РОГОВА КИЦЮНЯ
Коли Каул Хіло повернувся за кермо «дукеси», Таж, спершись на лікті, глянув у відчинене пасажирське вікно.
— То що він сказав?
— Можемо підсобити в Пахві, — відказав Хіло. — убивати не можна, — додав він. — Просто прикриватимемо своє. Наших Ліхтарників, наш бізнес.
— А якщо вони підуть проти нас? Ти зможеш відступитися? — скептично запитав Таж.
З його тону було чутно, що він знає: його бос здатен на більше. Хіло проковтнув зітхання. Кень нечасто ставив під сумнів його рішення, а от Таж був його однокласником в Академії Каула Ду й часом з ним заїдався. Молодший з братів Майків ніколи не приховував, що вважає Ланя надто консервативним, а Хіло — сильнішим з двох братів. Хіло, ясна річ, теж було приємно так думати, але не настільки, як, напевно, хотілось би Тажу.