Голова Сонь вибухнув знервовано-гавкітливим сміхом:
— До клану належать тисячі Ліхтарників. Ви свідомо ухвалюєте рішення, що призведуть до їхнього масового відтоку з Безгірного клану. Ви ж не вважаєте, що це я мушу взяти на себе відповідальність…
— А нагадай мені, будь ласка, ті цифри, — Хіло напівозирнувся через плече, дивлячись на Шае. — На які компанії припадає значна частина кланового бізнесу?
— Двадцять п’ять найбільшіх серед усіх фірм, що пов’язані з кланом, забезпечують шістдесят п’ять відсотків усіх кланових внесків, — промовила Синоптикиня.
Хіло вдоволено розвернувся до Соня.
— Точно. Тож насправді важить те, що вирішать найбільші гравці. А дрібнота потягнеться за ними. І родина Сонь належить якраз до найбільших. Тому мусить піти до інших і переконати їх тримати стрій. Переконати в тому, що так — зараз їм доведеться трохи постраждати, але саме це допоможе кланові перемогти. Люди є люди, і не важить, Ліхтарники вони чи Кулаки, носять нефрит чи ні. Вони розбігаються, коли втрачають надію, але готові здолати будь-які труднощі, якщо вірять, що зрештою зможуть здобути перемогу.
Сонь смикнув себе за комірець, який зненацька виявився затугим для його широчезної шиї.
— Але ж чимало Ліхтарників радше переметнуться до «горян», аніж лишаться з «безгірникам» за таких… негнучких умов.
Стовп на позір над цим задумався.
— Але ж ви не належатимете до таких людей, пане голово? — тихо спитав він. — Якщо Гірський клан знищить Безгірний та захопить місто — я загину. І загине вся моя родина. А вам доведеться жити з тим, що станеться опісля.
Хіло бачив, як у голові політика крутяться коліщатка. З нефритом чи без, а щоб здобути в Дзаньлуні владу, людині має бути властива неабияка проникливість і хороший запас інстинкту виживання. Голова Сонь прекрасно усвідомлював, що він надто тісно й надто публічно пов’язаний із «безгірниками», аби зберегти політичну кар’єру в місті, яким керуватимуть «горяни». Сонь стояв за впровадженням законів, що мали реформувати НАК, і за фінансовим аудитом, організованим, щоб оприлюднити незаконну діяльність Гірського клану. Його дочки керували компанією, яка сплачувала кланові внески; вони повиходили заміж за інших членів клану; один з його зятів був Таланником, другий — Кулаком середньої руки. Його політичні й ділові партнери стануть мішенями для суперників, пов’язаних із «горянами». Сонь Томарьо не мав виходу — так само, як і Каули.
Хіло прямо-таки бачив усі ці думки за повним роздратування мовчанням голови, тому змусив себе обійти величезний стіл і наблизитися до політика. Сонь наче осів і не став ухилятися, а лише трохи напружився, коли Хіло поклав долоню на його широке плече.
— Мій дідусь та старший брат вас безмежно поважали, — з усією серйозністю промовив Хіло. — То і я вас поважаю, хоча з вашого вигляду бачу, що ви до мене як до Стовпа поваги не маєте. За звичних обставин мене таке геть не потішило б, але зараз я це пробачаю, бо, ясна річ, усе розумію: чого б то вам прихильно до мене ставитися після того, як ви багато років співпрацювали з Ланем? Та одне я таки скажу: скільки я житиму на світі — ніколи й нізащо не відвернуся від друга. Спитайте будь-кого з моїх Кулаків, спитайте будь-кого, хто мене знає, навіть моїх ворогів, — і всі вони підтвердять, що я кажу правду. Ви ж давній друг клану, тому, якщо ви готові пробачити мою неповагу, коли я надто довго вас не відвідував, я радо пробачу те, що ви мною гордували. Якщо ми все це переживемо, то станемо справжніми побратимами. А ми такі різні люди, що навіть кумедно вийде, правда ж? Та кланові потрібно, щоб ми обидва зараз трималися міцно.
Сонь глибоко вдихнув усім своїм величезним тілом і гучно видихнув. А коли він озирнувся на Хіло, то вже мав на обличчі вираз превеликої гідності, властивої ветерану-державнику, що мусить зважитися на неприємне, проте невідворотне рішення й уже наготувався зустріти грудьми неминучу бурю. Голову це явно не радувало, та Хіло бачив, що той, хоч і неохоче, але готовий змінити своє ставлення до нового Стовпа.
— Я — відданий представник клану, а ви, Кауле-дзень, дуже ясно висловили свою позицію, — захоплено, але з ноткою гіркоти промовив Сонь. — Гадаю, ми порозумілися, — і він приклав складені долоні до чола, схиляючись у поклоні.
— І що це було? — прошипіла Шае, коли вони спускалися з кабінету Соня до зали, де засідав переговорний комітет. — Ми ж такого не планували.