— І як ви гарантуєте мою безпеку? — спитала Шае.
Трохи гундосий голос Рі прозвучав нижче, наче він нахилився уперед:
— Я звертаюся до вас як один Синоптик до іншого, Каул-дзень. Ми ж не горлорізи якісь. Оберіть час та місце.
Шае замислилась на хвильку і сказала:
— Храм Небесного Повернення. Углибині святилища, завтра вночі, — і повісила слухавку.
РОЗДІЛ 47
НЕБЕСА ДОСЛУХАЮТЬСЯ
Наступного вечора Шае приїхала до храму заздалегідь. Вона тихо увійшла до святилища й опустилася навколішки на подушку в дальньому кутку. Тепер місце поклоніння божистів вона сприймала трохи інакше, ніж кілька місяців тому. І все це через нефрит. З багатьох причин той попередній раз здавався призабутою дрімотною фантазією. Тепер вона ясно відчувала: те, що звичайній людині здавалося нерухомою тишею, насправді було безперервним мелодійним жебонінням енергії, яка сповнювала святилище й відгукувалася в кістках присутніх. Шість покаяльників, які, схрестивши ноги, завмерли в досконалій непорушності, пашіли потужними аурами, які геть-чисто заполонили її Чуття, немов вона дивилась на прожектор, що сліпив очі, і тільки з країв поля зору можна було розгледіти щось зовсім невиразне. Та хай які сліпучі, аури тих покаяльників були дуже лагідними, наче вони синхронізувались у спільному, сповненому видінь сні, й дихали тихо, як вітерець, що ворушив молитовні картки та листя священних дерев на подвір’ї.
Минулого разу Шае стояла у храмі навколішках та молилась, сповнена сумнівів і вагань, вона не надто вірила, що може отримати недвозначну відповідь від непідвладних їй сил. Та тепер, коли її омивав навколишній енергетичний резонанс, Шае внутрішньо здригнулась, бо вже не сумнівалася в тому, що це — святе місце й тут боги дійсно можуть звернути на тебе увагу.
Та це не означало, що те місце було привітним і лагідним, ба ні — воно було небезпечнішим за інші. Усе, промовлене (чи навіть подумане) тут, почують покаяльники, і все може долинути до вух небесних мешканців. Шае тричі торкнулася чолом землі й зашепотіла:
— Ятго-Всеотче, признай брата мого Каула Ланьшиньваня, що полишив цю землю чекати на Повернення. Він був вірним Дзеньшу, якого ми звемо Старим Дядечком, і хай він, може, нечасто навідував цей храм, але йому були властиві усі небесні чесноти: смиренність, співчутливість, хоробрість та доброта — і то більше за будь-якого Зеленокостого серед усіх, кого я знаю.
Шае примовкла, заплющивши очі. Вона могла би продовжити, попросити зглянутися над дідусем, Хіло, навіть над Дожу, та сьогодні не варто марнувати час на розмисли і журбу. Вона тут, аби якомога більше дізнатися від свого смертельного ворога. Їй треба прояснити розум і загартувати тіло.
Поява Айт Мади у святилищі зачепила краї Чуття Шае списом червоного жару, пронизуючи повільний гомін храмової енергії, — такий собі різкий акорд, що перекриває тиху мелодію. Шае чекала, зосереджено зберігаючи спокій і намагаючись не виказати власної збентеженості. Айт не зупинялася, аби роздивитися святилищем. Вона рушила просто до Шае й опустилася на подушку поруч із нею. Айт на Шае не дивилася й навіть не стала торкатися чолом землі, як вимагав звичай.
— Ви маєте знати, — промовила вона, — що я не наказувала вбити Каула Ланя.
Усе в Айт Маді: те, як вона говорила, як рухалась, сама її аура — свідчило про непохитність та самоконтроль. Зустрічаючись із нею в Залі мудрості, Шае збагнула, що, окрім нефритових здібностей та вишколу, саме непорушна й позбавлена будь-яких сентиментів рішучість дозволила Айт здолати всіх чоловіків-суперників у боротьбі за клан. З нею навіть кожна пауза в розмові здавалась навмисною, а не була ознакою невпевненості чи вагання. І зараз вона дозволила одній із таких пауз повиснути між собою та Шае, проте зрештою вимовила:
— Я не мала жодної причини бажати смерті вашого найстаршого брата. Він був людиною розважливою. Може, як порівняти з вашим дідом, справляв не таке яскраве враження, та в будь-якому разі він був мудрим лідером, якого поважали. Я була впевнена, що рано чи пізно він дійшов би правильних висновків. Ми уклали б міжкланову домовленість, і всіх цих неприємностей можна було б уникнути.
Шае зрозуміла, що їй складно говорити — лють просто-таки заступила зір.
— Мій брат — у могилі. І ви хочете, щоб я повірила, що це не ви його до неї поклали?
— Будь-хто із зеленокостих «горян» пишався би, якби зміг здобути нефрит Каула Ланя. Та жоден не оголосив про цей здобуток. Вам це не здається дивним?