На обличчі Айт зринув розчарований вираз, і зі страхітливим спокоєм вона сказала до Шае:
— Я запропонувала вам шанс — ви його відкинули. Не переймайтесь, наївна мала ідеалістко, наразі я вас не вбиватиму. Я хочу, щоб, коли ви побачите, як зі скаліченого тіла вашого брата зривають нефрит, коли побачите попіл, що лишився від вашого клану, ви пригадали, що могли цьому запобігти, але не стали. Це ви штовхнули мене до дій. І ви про це ще згадаєте.
Айт розвернулася і стрімко пронеслась святилищем, лишаючи по собі слід, що зворохобив святиню, наче порив гарячого вітру, який ніс із собою загрозу посухи, спустошення й покарання. Та ось вона пішла — й у храмі відновилась гармонія. Покаяльники, що сиділи колом, не ворухнулись. Опинившись наодинці, Шае втратила самоконтроль. Серце в неї закалатало, а обличчя вкрилося потом. Вона знову осіла на подушку.
«Хай нам небо помагає. Моєму кланові, усім воїнам Зеленої Кістки та всьому Кеконю».
РОЗДІЛ 48
ВОРОЖІННЯ ЗА ХМАРАМИ
Хіло добряче розлютився на сестру. Він увірвався до головного будинку маєтку Каулів і знайшов її в кабінеті Ланя, де вона сиділа за столом разом із Вунем. На відміну від нього, їй, схоже, подобалось ховатися тут, хоча Хіло ніколи не бачив, щоб Шае сиділа в Ланевому кріслі, і якби вона таке зробила — він заборонив би їй заходити в цю кімнату.
Шае з Вунем мовчки чекали, поки він промчить крізь двері — мало яке Чуття не сповістило би про його наближення. Хіло змахнув рукою по столу, розкидуючи навсібіч документи, мимоволі штовхаючи Відхиленням порожнє крісло Ланя до задньої стіни і змітаючи книжки з полиць. Він вперся у стіл обома руками й нахилився над Синоптикинею.
— Дожу втік, — сказав він.
Шае пополотніла, миттю зрозумівши катастрофічну вагу наслідків. Зрадник побіжить просто до «горян» разом з усім, що знає про бізнесові секрети Безгірного клану, не кажучи вже про те, що йому відомо про маєток Каулів та організацію тутешньої системи безпеки.
— Це ти змусила мене зберегти йому життя, ти переконала мене, що від нього нема загрози. Не треба було тебе слухати. Слід було вбити ту зміюку! — обличчя Хіло палало, очі вирячилися. Кулаки стискалися й розтискалися, немов відчайдушно прагнули схопити за горло Дожу, за яким і слід похолов.
Вунь знервовано посунувся зі своїм стільцем подалі від Стовпа, а Шае просто ошелешено дивилася на розлюченого брата.
— Але як у нього це вийшло?
— Ом лежить у відключці зі зламаною щелепою, а Нуне загинув — старий мудак скрутив йому в’язи. Це ж Пальці, вони геть молоді! Вони ще не звикли до нефриту й цілком могли дати собі раду без нього. Як те висохле опудало Дожу зміг… — обличчям Хіло стрімко промайнуло розуміння. Щоку смикнув нервовий тик. — Дідо.
Він різко розвернувся й широкими кроками кинувся геть із кабінету, аж похитуючись від люті.
— Діду!
Шае підскочила й помчала за ним. Хіло на неї не зважав, він піднявся сходами й розчахнув двері до дідусевої кімнати. Каул Сень насмішкувато дивився на онука з крісла, що стояло біля вікна, із самовдоволеним виразом на зморшкуватому обличчі. Його погляд, останнім часом такий млявий і відсутній, виблискував жорстокою радістю.
— Хлопче, ти стукати у двері не навчився? — хрипло гримнув він.
— Це ви, — Хіло, не ймучи віри очам, міряв старого поглядом. — Це ви віддали Дожу нефрит. Свій нефрит.
— І чого ж мені цього не робити? — закричав Каул Сень. — Ти ж усе одно його в мене забираєш, погань нахабна! Гадаєш, я не помітив? Оце й усе, що в мене лишилося, — патріарх скинув ковдру додолу й різко розчахнув халат, виставляючи на позір обвислу бліду плоть торса над ременем, на якому майже не лишилося нефритових камінців. Той ремінь здавався вже якоюсь старожитністю — пошарпаний, спорожнілий, наче щось із асортименту благодійної крамнички. — Це мій нефрит. Я його можу віддати коли захочу й кому захочу.