— Убивати не можна, — твердо промовив він. — Поговоримо вранці.
Завів «дукесу», розвернувся просто перед будинком і виїхав на довгу під’їзну доріжку.
Він не став повертати перед ворітьми до вужчого проїзду, що вів до будинку позаду братового — того самого, який призначався Рогові клану. Попереднім Рогом був старий генерал його діда, і його смаки в декорі бажали кращого. Коли Хіло заїхав до будинку, там смерділо псиною та риб’ячою юшкою. Зелений килим, пістряві шпалери. Уже півтора року минуло, а він так і не зробив ремонту. Наче й збирався, але досі не змусив себе цим зайнятися. Та в будь-якому разі не так і багато часу він там проводив. Хіло не з тих Рогів, що виголошують накази з-за високих стін, зачиняють двері й лишають усю роботу на своїх Кулаків. Тож будинок був місцем для ночівлі — та й по всьому.
Від’їжджаючи від маєтку Каулів, Хіло сперся ліктем на відчинене вікно й затарабанив пальцями, вистукуючи ритм мелодії, що лунала по радіо. Музика шотарських клубів. Якщо то були не ритмічні еспенські пісні (чи ще гірше — класична кеконська музика), то завше грало щось таке клубне шотарське. Багацько людей старшого покоління й досі відмовлялися купувати шотарські товари, слухати шотарську музику чи дивитися шотарські телепередачі, та, коли скінчилась війна, Хіло й року не було, і він до цих людей не належав.
Настрій у нього піднявся. Він отримав далеко не все, про що просив, зате висловив усе, що мав на думці, і знав, що робити далі. Таж не розумів, що Хіло аніскільки не заздрив братовому положенню. Мати справу зі сварливим дідом, з тим придуркуватим Дожу, розбиратися з політикою НАК, з Князівською Радою… Може, Ланеві й не бракує на все це терплячості, але Хіло точно на таке не ладен. Він розумів і цінував простоту своєї ролі: веди вперед та керуй Кулаками, пильнуй фамільну територію, захищай Безгірний клан від ворогів. І потіш себе в процесі.
Хіло їхав уже тридцять хвилин, позаду лишилися грошовиті околиці Палацового пагорба, що оточували маєток Каулів. Спочатку швидко проминув широкий бульвар Генеральського шляху, потім повернув на двосмугову дорогу, вирулив до дедалі вужчих вуличок й нарешті опинився в Папаї — старому робітничому районі, що повнився дрібними крамничками, торговцями вуличною їжею сумнівної якості та звивистими провулками, де блукали необережні рикші, мопеди та бродячі пси. Папаї війна майже не торкнулася, і відтоді район не сильно змінився — цікаві іноземці та хід прогресу його здебільшого уникали. Уночі тутешні вулички перетворювалися на справжній лабіринт. Бічні дзеркала «дукеси» ледь проминали дедалі менші та поіржавіліші автівки, припарковані обабіч дороги, на якій стояли цегляні багатоквартирні будинки, натикані так тісно, що можна було висунутися з вікна й торкнутися стіни сусідньої будівлі.
Хіло припаркувався за п’ять кварталів від місця, куди збирався попрямувати. Він не дуже переймався безпекою — все ж перебував у самому серці території клану. Але йому не хотілося, щоб його впізнавану автівку кожної ночі помічали в одному й тому ж місці. Через це його маршрути ставали б надто рутинними, а для нього багато важить справляти враження непередбачуваної людини. Та й прогулятися пішки йому було до вподоби. Температура повітря нарешті впала, і ніч була цілком приємною. Піджак Хіло залишив у автівці й ліниво простував уперед, насолоджуючись оцією мирною часиною, що примостилась між годинами, які всі вважають за пізні, і тими, що вважаються ранніми.
Він проігнорував парадні двері й піднявся на п’ятий поверх рипучою пожежною драбиною. У квартирі горіло світло. Через спеку вікно було не просто не замкнене, а ще й широко прочинене. Хіло заліз досередини, перекинувши ноги через пощерблене підвіконня, й, тихенько ступаючи килимом, попрямував до освітленої спальні.
Вона заснула, тримаючи на колінах розгорнуту книжку. Приліжкова лампа огортала один бік обличчя помаранчевим сяйвом. Хіло стояв в одвірку, спостерігаючи, як її груди мірно здіймав спокійний подих. Простирадла вкривали її до колін, не вище. Вона була вбрана у бавовняну маєчку з тонкими шлейками та блакитні трусики, оторочені білим мереживом. Темне волосся розметалось по білій подушці; деякі пасма, перекрутившись, торкалися гладкої блідої шкіри відкритих бездоганних плечей.
Хіло захоплено спостерігав за нею, поки ще лишалися сили терпіти. А тоді перейшов кімнату, витягнув книжку з її пальців, загорнув сторінку і поклав на приліжкову тумбочку. Дівчина не ворухнулася, і це його зачудувало — така цілковита нечутливість до потенційної небезпеки. Вона настільки відрізнялася від Зеленокостих, що могла належати до геть іншого виду, ніж він сам.