— Хай боги її признають, — він із присоромленим виглядом віддав їй квиток та сказав: — Боюся, мені доведеться попросити вас відкрити урну.
Вень обурено втягнула повітря крізь зуби.
— Дзень, — запротестувала вона.
— Нині стільки злочинців розвелося, — перепрошувальним тоном промовив Палець. — Ми мусимо перевіряти речі кожного, хто піднімається на борт, — ану ж там зброя чи контрабанда.
Або нефрит. Чималенькі ділянки узбережжя Еуманю ніхто не охороняв, а найрозумніші контрабандисти схилялися до того, що нехай їх краще схоплять еспенці, ніж Зеленокості. Нефрит, підібраний під час війни між кланами, вивозили з Дзаньлуня кораблями, й він цілком міг попрямувати до узбережжя Туню чи до Увівських островів. Вень кинула на Пальця «горян» вкрай переконливий погляд, сповнений обурення, але швидко опустила очі. Вона підняла полив’яну кришку посудини й дозволила чоловікові зазирнути досередини.
Якщо він торкнеться урни чи візьме її в руки, щоб придивитися уважніше, — все пропало. Ні, одразу її не вб’ють. «Горяни» з’ясують, хто вона така, і використають її проти Хіло. «Та я у воду кинусь», — подумала Вень. І вони з урною підуть на дно.
— Проходьте, панночко, — сказав молодик. — Перепрошую за непошану до вас і вашої бабусі.
Він ступив убік, відкриваючи їй шлях. Вень закрила кришку урни і пройшла трапом на палубу. Обличчя, на яке повернувся сумовитий вираз журби за бабусею, виказувало її полегшу не більше за тіло, що не випромінювало нефритову ауру. Вень помітила, що, коли вона проминала Пальця, той смикнув себе за мочку правого вуха, але це був загальний жест захисту, він міг відганяти можливу шкоду від того, що потривожив останки небіжчиці, а не поводитись так тому, що вона — кам’яноока. Вень тісніше пригорнула урну до грудей. Вона більше не переймалася тим, що носить за собою тягар недолі, — не тоді ж, коли він її захищав та слугував її власним цілям. Її вада була чимось таким безформним, незрозумілим, що здавалась небажаною й огидною, та щойно отримала застосування — і все запрацювало як слід.
Коли Вень всілася на сидіння біля облавка, решта людей на кораблику — ті, що поверталися додому, туристи одного дня, відпочивальники — трималися на розважливий відстані. Пором пронизливо загудів і відійшов від причалу. Вень задоволено спостерігала, як віддаляється порт. Вона могла б винайняти приватний катер, а не ризикувати з поїздкою на поромі, але тоді не уникнути записів, де вказане ім’я Майк, що випливли б назовні, якби катер спинила для обшуку берегова варта Вень діяла анонімно, але такий особистий ризик вартував потенційної вигоди.
За півтори години Вень зійшла на берег у невеличкому порту на острові Еумань. Там на неї вже чекала автівка, яку напередодні організувала Шае. Еумань, як і Ґудзичок, офіційно не входив до Дзаньлуня, та якщо Ґудзичок був просто невеличким незалежним муніципалітетом, то Еуманем фактично керували еспенці. Щойно автівка рушила міськими вулицями, Вень побачила, що вивіски на крамницях — двомовні, обмінники сповіщають про нинішній курс кеконського дьєна до еспенського таліра, навколо чимало сяйливих крамниць та ресторанчиків, що належали до іноземних мереж, але найвагомішою ознакою була кількість еспенців на вулицях — як у військовій формі, так і в цивільному одязі.
Вень наче опинилася в іншій країні, що була чимось середнім між Кеконем і тим, як вона уявляла собі Еспенію. Ясна річ, нині на вулицях Дзаньлуня можна було часто побачити іноземців, але ж значно менше, ніж тут. На острові перебувало двадцять п’ять тисяч еспенського контингенту, та кеконьці воліли ігнорувати цей факт, доки ці військові залишалися на вітряній та скелястій груді вулканічного суходолу. Клани не мали контролю над островом, але до Дзаньлуня було рукою подати, тож про відсутність усякого впливу тут, авжеж, не йшлося. Водій непримітного сірого седана, який підібрав Вень, шанобливо відчинив перед нею дверцята й дорогою не ставив жодного запитання.
Вень подумки порепетирувала те, що мала сказати, коли приїде. На жаль, еспенську вона знала погано, тож, поки автівка проминала аеродроми й обшири, всіяні силосними вежами та вітряками електростанцій, Вень гаяла миті спокою, перекочуючи в роті малознайомі звуки, повторюючи те, що їй веліла казати Шае.