— Пане, як вас звуть? — спитала вона водія.
Той глянув на неї через плече:
— Мене? Мене звуть Седу.
Пан Седу був рум’яним чолов’ягою з короткою борідкою й мозолястими пальцями. Вень ніколи не забувала імен чи облич і додала Седу до картотеки пам’яті. Шае казала, що цей чоловік був зятем Таланника — прямого підлеглого Хамі Тумашоня, що на нього можна покластися й патякати він не стане.
— А чим ви займаєтеся, пане Седу? — спитала Вень, усміхаючись йому — тепло й зі щирою цікавістю.
— Я електрик, — відповів той.
— І добре тут справи йдуть?
— О, дуже незлецьки, — трохи розслабленіше проказав пан Седу.
Вень запідозрила, що, коли йому наказали підібрати біля поромного причалу представника клану й нікому про це не розповідати, той собі уявив, що везтиме страхітливого зеленокостого воїна високого рангу — когось на взір Хіло чи одного із братів Вень.
— А на еспенців ви багато працюєте?
— Так, частенько, — сказав пан Седу. — Вони тут багато чого набудували, і там завжди є що робити. Я вже маю трьох помічників і збираюся брати четвертого. Еспенці добре платять — завжди вчасно, і то талірами.
— Мабуть, ви — дуже зайнята людина. Дякую, що взяли на себе клопіт підвезти мене.
Пан Седу відмахнувся, і плечі його остаточно розпружились.
— Та який там клопіт. Людина завжди мусить чимось допомогти, коли має змогу. Всякі іноземці приїздять і ідуть, а клани лишатимуться тут завжди.
Вень усміхнулася.
— А ви добре говорите еспенською, пане Седу?
— Для роботи вистачає. Але не так добре, як моя дочка. Вона планує поїхати до Еспенії вчитися, але щось я не хочу, щоб вона сама-самісінька в тій країні жила. Ті еспенські чоловіки завжди роблять, що їм заманеться, і без наслідків для себе.
— А ми можемо трішки повправлятися, поки ідемо?
За годину автівка пана Седу зупинилася перед ворітьми у високій огорожі з сітки-рабиці, вкритій великими червоними табличками «Прохід заборонено» та камерами безпеки, причепленими вгорі. За ворітьми стояла групка низьких сіро-зелених будівель. Прапор Еспенської Республіки лопотів на характерному для острова сильному вітрі. Пан Седу спинив автівку, коли вони трохи не доїхали до прохідної.
Вень вийшла і здолала решту шляху пішки, тримаючи поперед себе синю поховальну урну. Безжальний еуманський вітер шарпав її одяг та строгий пучок, у який вона зібрала своє волосся. Аби заспокоїтись, дихала повільно — зараз Вень боялася більше, ніж коли зіткнулась із Пальцем на причалі. Від цієї миті її успіх цілковито залежить від правильності розрахунків Каул Шае. І хоч Вень не сумнівалася в її здібностях Синоптикині, самій Шае вона не надто довіряла. Сестра Хіло вже кидала родину й залишала Кеконь. Що завадить їй ще раз так вчинити?
Та Вень зайшла вже надто далеко, і їй лишалося хіба що покластися на іншу жінку. Хоча вона побоювалася б іще більше, якби Синоптикиня чесно не поділилася з нею своїми сумнівами. «Привид Ланя за таке мені в лице би плюнув», — сказала Шае так засмучено, що це трішки здивувало Вень. Каул Шае завжди справляла враження потайної людини, не дуже товариської, і вона запідозрила, що сестра Хіло точно мала бути у відчаї, щоб зізнатися перед нею в такому.
— Лань усе зробив би, щоб урятувати свою родину. І він подякував би вам за те, що ви чините так само, — запевнила її Вень.
Тривала війна між кланами збільшувала ризик залучення еспенців, і просто зараз Безгірний клан мав шанс випередити «горян».
Шае кивнула, явно змирившись.
— Еспенці не бояться бійки, — сказала вона, — але, якщо я щось про них таки знаю, вони свято вірять у свою здатність купити все, що їм заманеться.
Коли Вень наблизилась до прохідної, звідти вийшов охоронець із кобурою на поясі. Він засипав її запитаннями, та Вень урвала його, підвищуючи голос, щоб еспенські слова було ясно чути попри вітер.
— Полковник Дейллер. Будь ласка, я говорити з полковник Дейллер. Я принести повідомлення від Каул Шаеліньсань з Безгірного клану для полковник Дейллер з Еспенії.
Полковник Ліланд Дейллер, командувач Морської піхоти Еспенської Республіки на еуманській базі Військово-морських сил Еспенії, насолоджувався за робочим столом рідкісною миттю тиші, що запала після ранку, згаяного в телефонних розмовах. Він обіймав цю посаду майже чотири роки, та ще ніколи не бачив, щоб острову Кеконь приділяли стільки уваги. Його керівництво з Адамонт-Капіти зосередилось на обмежуванні й стримуванні дедалі більшої загрози з боку Їґутану, тож поки кеконський нефрит регулярно постачали за океан — високі чини усе влаштовувало. Але тепер ситуація змінилася, й полковник зненацька зіткнувся зі зливою стурбованих дзвінків від провідного генералітету й навіть самого міністра оборони.