У двері постукали, і в кабінеті показалося кутасте обличчя його заступника, підполковника Янсі.
— Сер, думаю, вам треба підійти й на це подивитися.
Дорогою Янсі ввів його у курс справи:
— Годину тому приїхала якась жінка. Попросила вас покликати, назвала на ім’я. Стверджує, що її послала Каул Шаеліньсань.
Полковник Дейллер уже давно не чув цього імені.
— Це представниця роду Каул — родини, що керує кланом у Дзаньлуні, — сказав він. — То цю жінку прислала онучка?
— Вона так каже.
— А я гадав, що Каул Шаеліньсань поїхала з країни й емігрувала до Еспенії.
— Як з’ясувалося, вона повернулась, — Янсі зупинився перед входом до невеличкої кімнати для зустрічей. — Хочете, щоб я витягнув усе, що ми на неї маємо?
— Так, — сказав Дейллер.
Вони увійшли. Жінка, що сиділа на стільці, була вдягнена у кеконське жалобне вбрання і тримала на колінах урну для праху.
Полковник запитально глипнув на заступника, а тоді знову перевів погляд на несподівану гостю.
— Я — полковник Дейллер, тутешній командир.
— Моє ім’я — Майк Веньжусянь, — сказала жінка ламаною, але розбірливою еспенською. — Каул Шаеліньсань з Безгірного клану передає вітання.
— У нас є перекладач? — спитав Дейллер в Янсі й розвернувся до жінки. Щоб вона змогла потрапити сюди, її мали обшукати, аби не проґавити зброї, та пропустити крізь металошукач, але він усе одно підозріло глянув на урну в її руках. — І що саме ви маєте на увазі, панно Майк?
Жінка підвелася і зняла з керамічної посудини кришку. Просто на очах вкрай здивованого полковника нахилила урну над столом, і з неї ринув потік сіро-білого попелу.
— Що за!.. — вигукнув Дейллер, витріщаючись на зелені камінці, які посипалися з урни.
Вони дзеленчали один об одного, падаючи припорошеною купою на горбик попелу, в якому були сховані. Жінка витрусила останні камінчики, відставила урну й легенько, але самовдоволено підсміхнулась, побачивши приголомшені вирази їхніх облич.
— Нефрит, — промовила вона.
Янсі присвиснув.
— Трясця, та він цілого статку вартий.
— Давайте сюди Ґевісона, — сказав Дейллер. — Мені треба знати, чи це каміння — справжній кеконський нефрит.
У кімнату ввійшов пан Ют — перекладач. Коли він побачив нефрит на столі, у нього мало очі не полізли на лоба.
Дейллер звернувся до жінки:
— Поясніть, де ви взяли стільки нефриту і як змогли його сюди привезти.
Пан Ют переклав запитання.
— Оскільки діяльність Нефритового альянсу Кеконю припинено на час розслідування фінансових зловживань, усі операції з видобутку та експорту нефриту заморозили, зокрема офіційний продаж нефриту до Еспенської Республіки. Ми розуміємо, що це створює незручності, — жінка зробила паузу, щоб перекладач за нею встигнув, а тоді вказала на розкидані столом коштовності: — Безгірний клан має власні запаси нефриту, й Синоптикиня бажає обговорити можливість укладення конфіденційної домовленості, що пом’якшить вплив несподіваних зривів у поставках.
Брови Дейллера поповзли вгору. Так, тут дійсно йшлося про зриви — відколи найбільше місто Кеконю охопила війна між кланами, воєнні аналітики з Адамонт-Капіти дедалі більше непокоїлись, що, незалежно від того, який саме клан переможе, він може здобути майже абсолютну політичну владу. І це означатиме, що нинішні контракти з Еспенською Республікою можуть відкинути чи переглянути на менш вигідних умовах. Кеконь відігравав життєво важливу роль і для еспенських військових сил, і для політичного впливу республіки в регіоні: на острові розмістилося кілька еспенських баз, тутешня економіка стрімко зростала й модернізувалася, до того ж ішлося про державу, яка історично ненавиділа Тунь та Шотар, а найголовніше — володіла єдиним джерелом біоенергетичного нефриту на землі. Дейллер уже мав кілька розмов із командуванням, де розглядали можливість військових дій, щоб убезпечити кеконські копальні, якщо колотнеча посунеться на південь.
— Ви можете довести, що представляєте інтереси клану? — спитав він.
Через пильний погляд і вибілене пудрою обличчя ця жінка здавалася навіть ще стриманішою та відстороненішою за звичайну кеконьку. Вона нахилила голову і промовила:
— Каул Шае просила переказати вам, що баклан і досі може ловити рибу.
І якраз цієї миті до приміщення увійшов доктор Ґевісон. Він надів свинцеві рукавиці, взяв металевими щипцями один із зелених камінців та придивився до нього крізь невеличке збільшувальне скло. Потім повторив те саме з кількома іншими камінчиками.