Хіло помітив четверо дітлахів: крихітку, що ледь ходить, шестирічного хлопчика, дівчинку років десяти та Лоттового сина-підлітка, Аньденевого однокласника з академії, що стояв з відсутнім обличчям, обступлений молодшими. Він досі мав на собі шкільну форму — схоже, прибіг додому, щойно почув про батькову смерть. Хіло опустився навколішки перед малими.
— Знаєте, хто я такий? — спитав він.
— Ви — Стовп, — сказала дівчинка.
— Правильно, — мовив Хіло. — І я прийшов розповісти, що ваш батько помер. Він загинув, бо присягнувся мені, що захищатиме клан від ворогів. Такі, як ми, часто отак гинемо. Я втратив батька, коли ще й ходити не вмів, а кілька місяців тому — старшого брата. Сумувати чи сердитись — цілковито нормально, але також ви маєте відчувати й гордість. Коли ви станете дорослі та здобудете власний нефрит, то зможете казати: «Я син чи дочка Лотта Пеньшуґоня», й інші шанобливо схилятимуться перед вами — саме через те, що сталося сьогодні.
Відтак він підвівся і звернувся до Лоттового сина:
— В академії вже завершились іспити?
Юнак повільно перемкнув увагу на Хіло, немов спав на ходу, а тепер прокинувся.
— Так, — промовив він нарешті. — Учора завершились.
Хіло кивнув. Церемонія випуску відбудеться тільки після тижневого святкування Нового року, по тому, як остаточно визначать ранги, а випускники оголосять, що за клятви вони збираються дати, але навіть без церемонії цей хлопчина уже став чоловіком, головою своєї зеленокостої родини.
— Мені дуже прикро, що ти не зможеш відсвяткувати кінець іспитів чи Новий рік, — у голосі Хіло можна було розчути нотку співчуття, але загалом він говорив тим грубуватим тоном, яким спілкувався з усіма своїми людьми за схожих офіційних обставин. — Невдовзі сюди під’їде хтось із клану й допоможе організувати похорон. Якщо тобі щось потрібно, Лотте-дзень, хай що то є, можеш телефонувати Рогові напряму, а якщо до нього не додзвонишся, набери маєток і залиш повідомлення для мене.
Обличчя юнака на мить скривилося. Він помітив, що Хіло звернувся до нього як до товариша-Зеленокостого, як до представника клану. Хлопець кинув погляд на матір, що лежала на землі, опустив очі на малих, які тулилися до нього. Хіло дивився хлопцеві в очі, які під час їхньої першої зустрічі повнились зневагою й образою. Тепер погляд Лотта поступово яснішав, і приголомшене збентеження перетворювалось на похмуре прийняття, на непроглядну цілеспрямованість.
— Спасибі за вашу щедрість, Кауле-дзень, — промовив він по-дорослому, підвів складені долоні до чола та схилився в низькому поклоні.
І коли вони йшли, Хіло сказав до Кеня:
— Тепер цей юнак — наш брат. Маємо подбати про нього й одразу ж прийняти до клану, цього і його батько хотів би. Подумай, як це найкраще зробити. Може, віддай його до Вуая — він хороший наставник.
Особисті переконання Хіло про те, якими рисами має володіти ватажок Зеленокостих, можна простежити до певного дня тринадцять років тому, коли брати Майки потрапили в засідку й мусили битися проти шістьох учнів академії. Кеневі тоді дуже невдало зламали вилицю.
До того Хіло не звертав на Майків особливої уваги. Хоч вони з Тажем вчилися в одному четвертому класі, та друзями не були. Друзів брати Майки мали небагато — якщо мали взагалі. Вони постійно трималися разом, бо всі навколо знали, що ці двоє походять із родини, яка зганьбила себе. Якось дошкульна репліка спровокувала Тажа напасти на одного хлопця й побити його, і нехай вчителі покарали Тажа, та друзі того хлопця (а серед них — і Хіло) вирішили зачекати нагоди й зловити Майків за територією академії. Захищались брати люто. Хіло особливо не висовувався; Уто, хлопець, за якого вони мстилися, згодом долучився до його Кулаків, але на той момент вони не були близькими друзями, тож, на думку Хіло, було чесно поступитися вирішальною роллю в помсті іншим. І от якоїсь миті він вирішив, що з Майків уже досить. Бійка тривала лише тому, що Таж у ній ще не дуже постраждав. Кень, який був дужчим та старшим на два роки, прийняв основний удар на себе й дав гідну відсіч.
Кеневе небажання здаватися коштувало йому дорого: врешті йому зацідили так сильно, що він зі стогоном упав навколішки, затуляючи руками розбите обличчя. Тажеві очі затуманила лють, і він наче з нізвідки витягнув ножа-кігтя. Тут усі хлопці зупинилися. До цього моменту всі дотримувалися неписаних правил: задіювати можна тільки кулаки й ноги, валити на землю й добивати заборонено. Поява ножа сповіщала про те, що бійка перетворюється на потенційно смертельну небезпеку, а для них це ризик виключення з академії. Непевна, але загрозлива перспектива змусила хлопців завагатися.