— Ти мусиш жити, щоб побачити народження своєї дитини. І хіба тобі не хочеться дожити до тієї миті, коли я зірву для тебе нефрит з Ґоньтового тіла? — Розгубленість пом’якшила вираз обличчя Ейтеня. Хіло промовив: — Скоро Новий рік, тому скажу тобі таке: дай собі рік, щоб побачити все хороше, що може статися з тобою за цей час. А якщо наприкінці наступного року ти й досі хотітимеш померти — прийдеш до мене поговорити. І я власноруч вшаную твоє бажання, не ставлячи жодних запитань. Простежу, щоб тебе поховали з твоїм нефритом і щоб про твою дружину й дитину добре подбали.
З куточків Ейтеневих очей покотилися сльози, збираючись на чорній шкірі канапи під головою Кулака в калюжки, що блищали в яскравому світлі казино.
— Обіцяєте, Хіло-дзень?
— На братовій могилі, я ж казав.
І помалу дихання Ейтеня сповільнилося. Нефритова аура заспокоїлась, вгамувалися пронизливі шпичаки відчаю та болю. Коли приїхала швидка, Хіло відступив убік, даючи змогу докторові Труву й парамедикам забрати чоловіка. Кень вийшов на вулицю, щоб перекинутись словом із водієм швидкої і переконатися: Кулака повезуть до центральної лікарні Дзаньлуня у Храмовому кварталі, а не до якоїсь меншої. Щойно Кень повернувся, Хіло попросив піти всіх, що залишалися в кімнаті та коридорі. Вони так і вчинили — з похмурим поспіхом.
Хіло зайшов за барну стійку, налив дві порції ходзі й поставив одну перед Кенем.
— Пий, — сказав він і вихилив свою чарку. Міцна рідина опалила горло й зігріла шлунок, заспокоюючи натягнуті нерви. Коли Кень теж випив, Хіло сказав: — Кеню, ти налажав. Добре, що я нагодився.
Кень сторопів:
— А що я такого зробив?
— Ти вбив би Ейтеня, коли він про це попросив.
— Але ж це було б милосердям. Він саме цього й хотів.
— Хотів залишити дружину вдовою, а дитину — рости безбатченком? Ні, він хотів зберегти гідність. Саме це я йому й пообіцяв. І тепер нам не доведеться ховати ще одного Кулака. Ми й так втратили забагато людей, — Хіло на мить підпер чоло руками. Дев’ятьох з його найкращих Кулаків убили, ще одного — жахливо скалічили. Десятки Пальців загинули чи отримали серйозні травми. Хіло глянув на Кеня: — Я сподіваюся, що ти виконаєш мою обіцянку Ейтеневі, якщо я не виживу. А ще тобі слід розповісти про це Дзюеневі, і Вуаю теж, щоб хтось міг вшанувати обіцянку, якщо не виживеш ти.
Кень кивнув, але вигляд мав напружений. То було на нього не схоже — зазвичай він поводився дуже стійко навіть за страхітливих обставин. Це Таж виказував свої емоції, і то за них обох. Але зараз рішучість та самовладання Кеня дали помітну тріщину. Він аж надто добре зрозумів, наскільки кепські їхні справи в цій війні, ну і що провал значною мірою буде на його совісті. На втомленому обличчі старшого Майка застиг вираз тужливого відчаю, який Хіло дуже добре пригадував за їхньою пам’ятною першою сутичкою, коли вони обидва були ще підлітками.
— Мені навіть на гадку не спало сказати Ейтеневі те, що ти оце зараз сказав, — хрипко промовив Кень. — Я не можу робити те, що робиш ти, Хіло-дзень.
— Ти мусиш навчитися бути Рогом. Я розумію, що надто суворо до тебе ставлюся. Якби тут був Лань, він мене пропісочив би за всі помилки на посаді Стовпа.
— Але його тут нема, — сказав Кень, і Хіло почув у його голосі нотку образи.
Стовп зрозумів, наскільки складно Кеню успадкувати пост, допоки кожен нефритовий воїн у клані й досі бачив у Хіло справжнього Рога, щойно той входив до кімнати. А втім, нічого з цим не зробиш — не тоді, коли ставки такі високі. Хіло мав певність: діючи на власний розсуд та маючи час, Кень намацає землю під ногами і стане вправним Рогом; але його пройняло похмуре усвідомлення, що він просто не може дозволити собі розкіш дати Кеневі свободу маневру. Ріг воєнного часу потребував не лише поваги, а й любові своїх людей, мусив не тільки мати клепку в голові та сміливість, а ще й виявляти емпатію. І що загрозливішим ставав стан речей для Безгірного клану, то більшого значення набувало те, щоб Зеленокості бачили його поміж собою та не зневірювалися.
— Скоро й мене може тут не буть, — похмуро сказав Хіло.
Кень різко підняв голову і враз насупився.
— Ти ж не думаєш піддатися на Ґоньтові погрози?
Коли Хіло не відповів, на обличчі Рога зринула тривога.
— Але ж Ейтень правий — це образи, які не варто слухати. Невже Ґоньт всерйоз вважає, що ти підеш до нього, як вівця до м’ясника? Ми вже багатьох їхніх повбивали, і він намагається залякати наших Пальців тим, що зробив з Ейтенем.
— Може, й так, — сказав Хіло, та він не думав, що Ґоньт отак неглибоко копає.