— Я поховав його з ним.
Шае заплющила очі. А коли розплющила знову — відчула, що їх печуть несподівані сльози. Виходить, Айт сказала правду. Жоден Зеленокостий не залишить нефрит на тілі вбитого ворога. Ворожий воїн її брата не вбивав.
— Його смерть — просто нещасний випадок, — змучено промовила вона.
— То був не випадок, — сказав Хіло колючим тоном. Він наблизився до Шае, його аура різко та яскраво спалахнула бурею раптових емоцій. Вона ще ніколи не бачила, щоб Хіло мав настільки загрозливий вигляд, як-от коли ступив цей єдиний крок. Він заговорив — з повільною і вбивчою наполегливістю: — Біля пірса знайшли два «фуллертони» та мерця — хлопчину-підлітка. Тієї ночі Айт і Ґоньт послали до Ланя щонайменше двох. Один із них втік, і, якщо я ще буду живий, коли Таж його знайде, власними руками запхаю йому нефрит у горлянку й поховаю живцем, щоб він собі повільно конав від свербцю. Не сумнівайся ні на секунду, що це «горяни» вбили твого брата.
— І відправили по нього двох громил-безнефритників? — скрикнула вона.
Дихання Хіло стало уривчастим, немов він пробіг неабияку відстань. Він міцно вхопив сестру руками, та вона не опиралася — просто слухняно стояла й пильно дивилася на нього.
— Шае, тієї ночі Лань був дуже слабкий. Під час двобою з Ґамом на Фабриці він отримав серйозні поранення, та нікому про це не розповідав. Носив забагато нефриту, щоб справляти перед кланом враження сильного лідера. Я замовив розтин його тіла, тільки нікому про це не казав. Шае, у його крові було «сяйво», багато «сяйва». «Сяйва»! Лань ненавидів цю фігню, він ніколи не став би її приймати, але, мабуть, вважав, що не мав іншого вибору.
Він різко її відпустив і зробив крок назад — його очі перетворилися на чорні вуглинки безжальної ненависті.
— «Горяни» завжди мали намір завоювати нас. Намагалися нас зламати, погрожували нам, переслідували, знищили такого прекрасного Стовпа для мирних часів, як Лань. Не важить, що саме сталося тієї ночі, бо загинув він через них. І завтра я ризикну всім, щоб зрівняти цей рахунок.
— Того дня ти ввів мене в оману, — промовила Шае, але в її словах не було гніву, лише гіркота і прийняття.
Вона відчувала, що нарешті все ідеально стало на свої місця, набувши жахливого сенсу. І це тільки підтвердило її впевненість у тому, що воля богів проявляється у сплетінні багатьох дрібниць: люди самі торують шлях своєї долі, але водночас залишаються такими безпорадними. І всі вони зіграли свої партії в тому, що відбулося, — і вони, і їхні вороги.
— Коли ми напали на Бідняцький шлях, «горяни» ще навіть не знали про смерть Ланя. Це ми вийшли з лісу першими, ми перебили більш ніж двадцять людей, які навіть нічого не підозрювали.
— В оману? — погляд Хіло перетворився на бездонну яму. — Я такого не робив. Шае, ти повернулася сама, на власний розсуд, я й слова не сказав, і дякувати всім богам, що ти так вчинила, А що стосується отих людей — вони були Зеленокостими. Жоден воїн Зеленої Кістки не помирає знічев’я.
РОЗДІЛ 52
ВІДНИНІ Й ДОВІКУ
По обіді того дня Хіло повернувся до будинку й одягнув свій найкращий костюм. Прямуючи до виходу, він призупинився перед зачиненими дверима до кімнати Каула Сеня. Ом вклонився й ступив убік, щоб Хіло міг зайти, але той не став. Він витріщався на двері, відчуваючи з-за них повільне, але рівне дідове серцебиття, його уривчасте дихання, слабкі переливи аури — тепер ледь помітні, бо ж його позбавили майже всього нефриту. Старий куняв у своєму візку. «А уві сні він навіть стерпний», — подумав Хіло.
Хай який Хіло був розлючений і шокований, він визнавав: віддати Дожу свій нефрит, аби зрадник мав змогу втекти, — це вчинок, який дійсно вартий Світоча, на відміну від звичної дідової поведінки впродовж багатьох місяців. Він завжди був підступним, спритним до руйнівних дій, непохитним та вкрай упевненим у праведності свого гніву. І просто зараз Хіло не здивувався би, якби патріарх вважав за свою останню перемогу й нещастя те, що він переживе всіх своїх онуків. Хіло сперся рукою на двері, але так і не придумав, чого досягне, якщо зайде. Він розвернувся й спустився сходами, вийшов з будинку та здолав коротку стежку до резиденції Рога.
Щойно Вень відчинила двері й побачила його в такому урочистому вбранні, одразу позадкувала, притискаючи руки до грудей і нахиляючись, наче її охопив біль. Коли він зайшов до будинку й обійняв її, дівчина затремтіла.