Якусь мить Аньдень стояв отак, і гострота цього моменту пронизала його таким болем, що він не ладен був ступити ще крок. Цій картині багато чого бракувало: тут не було Ланя, а ще — будь-якого натяку на веселощі. Голоси звучали притлумлено, пози всі мали напружені. Навіть з відстані це зібрання більше нагадувало не сімейне свято з нагоди Нового року, а поминальну учту. І лише Хіло здавався бодай трішки розслабленим чи щасливим. Він завадив Вень узяти чайник і сам наповнив чашки для всіх. Поклав собі ще порцію запеченої свинини, сказав щось легковажне до Тажа (той кивнув, але не всміхнувся) й лінивим жестом обійняв Вень за стан.
Хіло глянув через плече на Аньденя. Усміхнувся, підвівся й попрямував до кузена.
— Енді, а ти пізно. Тут їжі майже не залишилось, — він тепло обійняв кузена і провів до призначеного йому місця за столом, поруч з дідусем.
— Перепрошую, Хіло-дзень, — промовив Аньдень, сідаючи за стіл. — Щоб вибратися з академії, пішло більше часу, ніж я думав. І затори страшні. Це ж новорічний тиждень.
— Треба було подзвонити, щоб я надіслав по тебе машину, — Хіло з удаваним застереженням потріпав Аньденя по голові й насипав йому їжі. Хай там що Хіло казав, а насправді її на столі не бракувало. — Іспити позаду, ти більше не учень. Тобі вже не треба всюди їздити велосипедом чи автобусом.
— Аньденю, вітаю із завершенням іспитів, — сказала Шае.
Дідусь відволікся від колупання подрібненої їжі на своїй тарілці. Він повернув зморщену голову до Аньденя і, примруживши очі, пронизав його поглядом.
— То ти тепер один із нас. Син Скаженої Відьми.
Аньдень закляк, не донісши ложку супу до рота. Він опустив ту ложку назад до миски, відчуваючи, як шию та обличчя заливає неприємне тепло.
А Каул Сень вів далі:
— Сподіваюся, ти носитимеш нефрит краще за свою матір. Ой, вона, звісно, була «зеленою» — справжня «зелена» монстриця, — але звихнулася. Навіть дужче за власних батечка та братів, — він підвів кощавий палець і покивав ним Аньденеві. — Я казав Ланеві, коли він привів тебе сюди: «Хлопець мішаної крові, це все одно, що схрестити козу з тигром, — хтозна, що з нього виросте».
Хіло витріщився на дідуся і промовив настільки вбивчим тоном, що Аньдень зіщулився від самого його звучання:
— Кяньло, мені здається, дідусеві вже час спатки.
Кяньла підхопилася.
— Ну ж бо, ну ж бо, Кауле-дзень, — заметушилась вона, спішно штовхаючи візок старого від стола в напрямку будинку. — Час вам відпочити.
— Дивись за своїм нефритом, сину Скаженої Відьми, — сказав Каул Сень наостанок.
За столом запала тиша. Хіло тяжко видихнув і кинув свою серветку на стіл.
— Він погано почувається, — пояснив він Аньденю перепрошувальним тоном. — Втрата опірності до нефриту щось із тим старим робить, — і постукав пальцем по скроні.
Аньдень мовчки кивнув. Каул Сень ніколи не ставився до нього жорстоко. Коли Аньденеві було сім років, він здавався йому богом, а ще рік тому був здоровим і дужим. Він сказав колись Аньденю: «Ти, хлопче, належиш до цієї родини. Ти такий самий потужний Зеленокостий, як мої онуки».
— Не зважай на нього, — казав тепер Хіло. — Ну ж бо, Енді, поїж уже. А всі інші — годі бути такими похмурими. Це ж прекрасний вечір: в Аньденя завершились іспити, я тепер — одружений чоловік. Скоро прийде весняне тепло, завтра ж Новий рік. Ви ж знаєте, як ото люди кажуть: перший день у році визначає талан на весь рік. То не треба починати його в кепському гуморі.
Аньдень змусив себе прожувати і проковтнути. Почувався він жахливо — через його появу стало тільки гірше. Хлопець натягнув на обличчя слабку, проте героїчну усмішку і сказав:
— Вітаю з одруженням, Хіло-дзень. Ви сьогодні неймовірно красива, сестрице Вень.
— Оце інша справа, — мовив Хіло. — Дякую, Енді.
Вень слабенько всміхнулась, але Аньденеві здалося, що вона придивляється до нього з особливо занепокоєним виглядом. А її брати, що сиділи навпроти Аньденя, сьогодні мали найнещасніший вигляд з усіх. Відколи прийшов Аньдень, Кень з Тажем і словом не прохопились, а в їхніх поглядах прозирало щось дуже схоже на образу. Аньдень старався не дивитися їм у вічі. Ріг та Стовповий зобов’язані захищати Стовпа ціною власних життів — навряд чи їх можна винуватити у заздрості до Аньденя, який мав взяти участь у завтрашніх подіях.
— А знаєте, чого нам бракує сьогодні? — сказав Хіло. — Монеток-цукерок. Коли ми були малими, без солодких монеток жодного Нового року не було, скажи, Шае? — І поступово незграбна розмова таки відновилася.