Аньдень їв якомога швидше, не бажаючи затягувати загальні страждання за столом.
Повернулась Кяньла — прибрати зі стола, і члени родини повільно попідводились, ще зо хвильку пом’ялися, радіючи, що вечеря позаду, але й не квапилися розходитись. До Аньденя підійшла Шае й поклала долоню йому на руку. Цей жест аж точився вибаченнями, й Аньдень знав, за що саме вона перепрошує. Коли Шае була так близько, він відчував на ній нефрит, таке трішки дратівливе поколювання її аури, те, чого не було чутно, коли він сидів навпроти неї за тією вечерею у гриль-барі — наче цілу вічність тому.
— Я вчинила неправильно, — тихо сказала вона. — Не послухала тебе. Я…
— Знаю, Шае-дзень, — мовив він. — Ти не мусиш цього казати.
— Я була проти того, щоб Хіло просив тебе зробити те, що ти тепер мусиш. Ми через це сперечалися, я казала йому, що він поставив тебе в жахливі умови, але він переконаний, що це — найкращий шанс уберегти клан. Вибач, що не змогла його відрадити.
— Я все розумію, — промовив Аньдень. — Це мій власний вибір.
Хіло шепнув щось Вень, вона кивнула й пішла разом зі своїми братами.
А Стовп сказав:
— Ходімо, Енді. Поговоримо всередині.
— Мені віднести свою сумку до гостьової спальні? — спитав Аньдень.
— Облиш її. Занесемо пізніше.
Хіло повів його вперед, але не до головного будинку, а до тренувальної зали. Коли вони увійшли, він увімкнув світло — й лампочки, спалахуючи, повернулися до життя, освітлюючи видовжену дерев’яну підлогу. На мить у грудях Аньденя щось стиснулось. Він пам’ятав, коли був тут востаннє, коли востаннє бачив Ланя живим.
Хіло зачинив розсувні двері й розвернувся до Аньденя. Розслаблене поводження, якого він тримався за вечерею, зникло, і його заступила така сама знайома небезпечна зосередженість. Аньдень дивувався, що кузен міг переходити від одного стану до іншого настільки швидко.
— У тебе була можливість ще трохи подумати, — сказав Хіло. — Як гадаєш, зможеш виконати моє прохання?
Аньдень кивнув. І зненацька відчув, що ось вона — та мить граничної відповідальності, куди його вело саме життя. Стовп покладався на нього, на нього одного, коли у клану настав час крайньої потреби.
— Я тебе не підведу.
— Знаю, Енді, — на якусь мить Хіло набув скривдженого вигляду. — Нам треба підготуватися до завтрашнього, але слід зробити це правильно. Я прошу тебе діяти в інтересах клану, в моїх інтересах, і через це ти стаєш воїном Зеленої Кістки, який належить до Безгірного клану. Випускної церемонії ще не було, але іспити минули, тому ти вже можеш присягнути. Чи знаєш ти присягу напам’ять, чи треба, щоб я тобі підказував?
— Знаю, — сказав Аньдень.
Він опустився навколішки перед кузеном, піднявши складені долоні до чола. І промовив твердим упевненим тоном:
— Клан — кров моя, і Стовп — її володар. Мене обрали й вишколили носити дар божий, аби чинити добро й захищати людей, а також спрямовувати його проти ворогів клану, хай які вони могутні або численні. Я приєднуюся до братства нефритових воїнів, з власної волі і всім моїм єством, і називатиму їх своїми побратимами. Якщо зраджу брата свого, хай меч принесе мені смерть. Якщо не зможу прийти на поміч братові своєму, хай меч принесе мені смерть. Якщо шукатиму вигоди коштом брата свого, хай меч принесе мені смерть. Перед очима богів на небесах присягаюся в цьому. Честю своєю, життям своїм, своїм нефритом.
Аньдень торкнувся чолом підлоги в Хіло під ногами.
Стовп підвів його на рівні й обійняв:
— Брате, — сказав він.
РОЗДІЛ 54
ЧИНИ ЯК БАЙДЗЕНЬ
Надвечір першого дня нового року Хіло з Аньденем заїхали в Доки й невдовзі після заходу сонця безперешкодно наблизились до «Подвійного талану». Хіло посадив за кермо Аньденя.
— Хочу переконатися, що ти не розіб’єш мою машину дорогою назад, — сказав він.
Лань уже давненько вчив його водити одну зі старих родинних автівок, і юнак так нервувався за кермом дорогоцінного кузенового автомобіля, що монструозний седан усю дорогу ледь повз, наче то старенька пані. Хіло з нього кепкував:
— «Дукеса пріза» — потужна, бляха, як електростанція, а ти нею кермуєш, наче то педальна машинка.
— Міг би посадити за кермо Кеня чи Тажа, — обурився Аньдень.
— Ні, не міг, — сказав Хіло. — Ти ж сам бачив, які вони вчора були засмучені.
На них чекали. Повільне наближення «дукеси» не лишилось непоміченим, і про нього відрапортували задовго до того, як вони навіть наблизились до Доків, тож коли вони зупинились перед «Подвійним таланом» і Аньдень заглушив двигун, перше, на що звернув увагу Хіло на парковці, — від справжніх клієнтів там і сліду не лишилося. Тільки й того, що скраю припаркували кілька чорних автівок на взір Ґоньтового «ЗТ-валора», а попід входом до ресторану з’юрмилося кілька зеленокостих «горян».