— Ви марнуєте мій час! — викрикнув він, відтанцьовуючи від тіла. Чоло та шию Хіло вкривав піт. — Такими темпами у тебе, Ґоньте-дзень, скінчаться Зеленокості. Якби я знав, що з Кулаками-«горянами» так просто битися, то прийшов би сюди раніше.
«Він їх підбурює», — з відчаєм подумав Аньдень. Тепер «горяни», що ринули вперед, більше не вагалися. Їх лютили смерті товаришів і підбадьорювали думки про те, що навіть найкращі бійці приречені на швидку втому, коли б’ються проти багатьох. Аньдень змусив себе не ворушитись, а стояти й невідривно дивитися на те, як бійка перетворюється на справжню товчію. Хіло виборсався із самого серця бурі. Відкинув двох чоловіків за допомогою Відхилення й кинувся на третього. З Легкістю стрибнув, уникаючи атаки з двох боків, але його смикнули донизу. Він направив енергію в нападника, та не встиг його вбити, як Сила іншого кинула його навколішки. Через паніку дихання Аньденя пришвидшилося, він увіп’явся нігтями в долоні, поки кузен зникав у нього на очах за мінливою завісою вдягнених у темну шкіру тіл та спалахів ножів.
Ніж Хіло викотився з кола бійців, дзенькаючи об асфальт, і Ґоньт Аш проревів:
— Досить!
Кілька його людей так ошаліли від бійки, що підкорились не одразу, й Ґоньт зі ще одним скриком розкинув руки, посилаючи проти власних Зеленокостих широку, але не дуже потужну хвилю Відхилення, що змусила їх заточитися. Коли вони розступилися, Аньдень побачив, що Стовп Безгірного клану стоїть навкарачки, а його обличчям та спиною, вкритою сорочкою, вільно струменить кров. Коли його плечі опускалися й піднімалися, в подиху було чутно хрипи.
І тут раптом Аньдень згадав, як Хіло приходив до академії та втягнув його в бійку просто для розваги, щоб перевірити, що за один з нього виріс, чи він з тих, які будуть і далі битися, навіть коли противник має перевагу. Того дня Хіло так легко його здолав, грався з ним, як більший пес покусує й прихоплює меншого. Тоді Аньдень навіть гадки не мав, що побачить отаке: найстрахітливіший воїн родини Каул виявиться таким самим безпорадним проти своїх ворогів, як Аньдень — проти нього.
Ґоньт ступив уперед:
— Досить! — знову прогарчав він. — Сьогодні ти забрав достатньо зеленокостої крові, Кауле Хілошудоню з Безгірного клану. Ти заслужив померти як воїн.
Ґоньт потягнувся по руків’я свого меча-місяця, й цієї миті Хіло полетів до нього кулею, хапаючи Рога поперек тулуба.
Двоє чоловіків купою впали на землю. Хіло плюнув Ґоньтові в обличчя:
— Ти що, гадав, я схилю перед тобою шию, як, бля, качка перед колодою м’ясника? Ні, я збираюсь забрати тебе із собою! — і припіднявся настільки, щоб зібрати всі рештки своєї Сили для удару, здатного розколоти череп.
Ґоньт хвилею Відхилення відкинув Хіло назад, і той гепнувся на спину. «Горяни» кинулись уперед, щоб знову взятися до бійки, та Ґоньт заволав: «Не чіпати його!» — й підхопився на рівні з неймовірною швидкістю та Легкістю, як на людину таких габаритів. Ріг повільно рушив до Каула — той уже зі стогоном перекотився й підхопився на ноги, щоб знову кинутись в атаку. Ґоньт уникнув замаху ослаблого противника й зацідив йому в обличчя. Хіло впав, але знову підвівся, і знову Ґоньт повалив його на землю, тільки цього разу ще й почастував копняком по ребрах. Аньденя трусило, під повіками, в горлі, у грудях — всюди пекло. Очі Ґоньта спалахнули шаленим і мстиво-задоволеним полум’ям, що здолало важку завісу непохитного самоконтролю:
— Ти… такий… уже… впертий, — гарчав він із кожним ударом, що змушував Хіло хитатися, а то й падати на землю, от тільки він раз за разом зводився на ноги. — Просто… не знаєш, коли… спинитися.
Зібравши Силу, Ґоньт підхопив стрункішого суперника і швиргонув його так, що той пролетів кілька метрів. Хіло врізався в асфальт і цього разу вже не підвівся. Лежав, наче переламана й розірвана лялька, і груди його ледь здіймалися у хриплуватоклекотливому подиху. Та щойно Ґоньт витягнув меча-місяця, як Хіло відкинув голову назад і викрикнув: