Тим часом на кухні Сампа завершив вечірню зміну і наготувався йти. Він запитально глянув на Беро, а той кивнув: справу зроблено. Дрібні й білі верхні зуби Сампи з’явились на виду — він прикусив губу.
— Ти справді гадаєш, що в нас вийде? — шепнув хлопець.
Беро нахилився так, щоб їхні обличчя опинилися поруч.
— Спокійно, кеке, — засичав він. — Діло пішло. Вороття нема. Мусиш зробити своє!
— Знаю, знаю, кеке, — ображено зиркнув на нього Сампа.
— Думай про гроші, — сказав Беро і труснув приятеля. — А тепер — уперед.
Сампа кинув за спину ще один знервований погляд і штовхнув кухонні двері. Беро сердито глянув йому вслід, уже всоте шкодуючи, що не обійшовся без такого партнера, як ця млява кваша. Та ніц не поробиш — тільки чистокровний абориген-абукеєць мав імунітет до нефриту, й це дозволяло йому взяти коштовності голими руками і пройтися залюдненим рестораном, нічим себе не виказуючи.
Щоб залучити Сампу до справи, довелося виявити переконливість. Як і чимало інших представників його племені, цей хлопчина теж розраховував на річку — вихідні його минали за пірнанням у пошуках залишків нефриту, що вислизнули з копалень, розташованих вище за течією. То була небезпечна справа: повноводний після злив потік змив далеко не одного невдатного пірнальника; а навіть якщо тобі пощастить і ти той нефрит знайдеш (Сампа хвалився, що якось був знайшов каменюку завбільшки з кулак), тебе можуть упіймати. А тоді, якщо знов поталанить, — опинишся у в’язниці, а як ні — у лікарні.
Беро переконував Сампу, що це — заняття для невдах. Нащо пірнати по необроблений нефрит — просто для того, щоб продати його посередникам з чорного ринку? Але ж ті поріжуть його, як собі схочуть, і продадуть тихцем за межі острова, а ти отримаєш лише дрібку грошви, яку вони зароблять на тому нефриті. Двійко таких хоробрих розумах, як оце Беро й Сампа, можуть знайти собі краще заняття. Якщо хочеш робити ставку на нефрит, казав Беро, то роби це з розмахом. Справжні гроші крутилися на ринку вторинного нефриту — вже обробленого й різьбленого.
Беро повернувся до обідньої зали й узявся прибирати та сервірувати столики, але постійно зиркав на годинник. Із Сампою він може й пізніше розібратися, коли отримає своє.
— Шонь Джю каже, що в Пахві неспокійно, — промовив Майк Кень, нахиляючись уперед, щоб фоновий гамір заглушив його слова. — Купка малих баламутить справи.
Його молодший брат Майк Таж потягнувся паличками через увесь стіл, щоб підхопити з тарілки хрустку кульку зі смаженого кальмара.
— Це про яких малих ідеться?
— Пальці низького рангу. Молоді громила, що мають на собі лише шматок-другий нефриту.
Третій чоловік за їхнім столиком зажурено спохмурнів — а це ж на нього не схоже.
— Навіть найнижчі серед Пальців однаково воїни клану. Вони підкоряються наказам Кулаків, а ті слухаються Рогів.
Пахва завжди була спірною територією, але прямі погрози закладам, що мали стосунок до Безгірного клану, — занадто сміливий крок, аби тут ішлося про власну ініціативу легковажних хуліганів.
— Схоже, хтось хоче з нами заїстися.
Брати Майки подивились на чоловіка й перезирнулися.
— Що таке, Хіло-дзень? — спитав Кень. — Щось ти сьогодні не в гуморі.
— Хіба? — Каул Хілошудонь сперся на стінку кабінки, крутнув гальбу пива, що стрімко нагрівалося, й ліниво стер з келиха конденсат. — Може, то все спека.
Кень махнув до офіціанта, щоб той освіжив їм напої. Блідавий підліток обслуговував їх, опустивши очі додолу. На якусь секунду він глянув на Хіло, але не схоже було, щоби впізнав, — мало хто з людей, які ніколи не бачили Каула Хілошудоня, очікував, що він настільки молодий. Ріг Безгірного клану, другий за рангом після свого старшого брата, попервах не привертав до себе багато уваги. Часом Хіло це ображало, часом він мав із того зиск.
— І ще дивина, — промовив Кень, коли офіціант пішов. — Ніхто не бачив і не чув про Трипалого Ґі.
— Як узагалі можна загубити Трипалого Ґі? — здивувався Таж.
Різьбяр нефриту з чорного ринку дуже впадав в око — і статурою, і каліцтвом.
— Може, він полишив справи.
Таж заіржав:
— З нефритом полишити справи можна тільки в один спосіб.
Над вухом Хіло пролунав голос:
— Як минає ваш вечір, Кауле-дзень? Чи все вас сьогодні задовольняє? — поряд із їхнім столиком вигулькнув пан Уне й усміхався тією стривожено-дбайливою усмішкою, яку тримав спеціально для них.
— Усе прекрасно, як і завжди, — промовив Хіло, і його обличчя набуло звичного виразу, розплившись у розслабленій кривуватій посмішці.