— Руш!
Аньдень побіг. Ніхто із Зеленокостих не звертав на нього жодної уваги. Він був звичайним собі учнем-підлітком, його просто використали за свідка, ніхто не побачив у нього жодної зброї і не відчув навіть найменшого натяку на нефритову ауру. Страх і хвилювання, про які сповіщало їм Чуття, здавалися цілковито природними. А тепер він помчав уперед і, поки пульс барабанив у вухах, упав, прикриваючи розпластане та вкрите кров’ю тіло кузена «Енді», — шепнув Хіло, простягаючи руку вперед, і Аньдень витягнув з лівого рукава Хіло довгий разок нефриту й обмотав навколо свого стиснутого кулака.
Два дні тому Хіло влаштував, щоб майже весь його нефрит зняли та нанизали на тонкий шнур, який щільно приклеїли до внутрішнього боку лівиці, — тієї руки, що не привертала уваги, бо не в ній він тримав ніж-кіготь. На звичному місці він лишив тільки намистини на ключицях, де їх усі й побачили. Його аура не виказала жодної різниці, адже весь нефрит і досі торкався шкіри Хіло. А тепер його тіло шалено здригалося, бо нефрит з нього зірвали.
Для Аньденя весь світ вибухнув хвилею чистої енергії.
Відчувалось це так, наче він рвучко полишив своє тіло. Він був усюди й ніде, він нахилявся над кузеном, дивився на себе й Ґоньта зверху, був усередині всіх людей навколо, його оточувало пульсування їхньої крові, порухи їхніх органів у порожнинах тіл. Його власне тіло було чимось таким дивним і мізерним: чудернацька комбінація систем та органів, плоті, що спліталась навколо кісток, а ще шкіри, води, тканин мозку — і він цілковито усвідомлював, що отаким і є, але також добре розумів, що значно більший за все це. Був самим відчуттям, енергією, що усвідомила себе, пізнала й керувала собою на власний розсуд.
Він ніколи навіть не уявляв такого рівня самоусвідомлення, такого екстазу сили й почуттів.
Минулої ночі, коли вони репетирували, як усе має відбутися, Аньдень смикнув схований нефрит, не знімаючи його з руки Хіло повністю. Вони не хотіли ризикувати й небезпечно ослабити самих себе нефритовою лихоманкою та ломкою. Проте навіть тоді Аньдень відчув оцей колючий кайф від контакту з такою кількістю нефриту, що перевищувала все, чого він за життя торкався. Але те відчуття не можна було й порівняти з нинішнім.
— Не рухайся, доки я не дам сигналу, — сказав тоді Хіло. — Якщо я помру до того, як зможу тебе покликати, можливо, ти ще матимеш шанс, але тільки якщо Ґоньт опиниться поруч. Він мусить бути поруч.
І тепер Ґоньт був поруч. Аньдень відчув непевність у його рухах, мить цілковитого подиву. Хіло дуже добре впорався з тим, аби прикувати всю увагу Рога до себе одного, розлютивши його настільки, щоб затьмарити все, що могло б змусити чоловіка озирнутися на хлопця навіть тієї короткої миті між вигуком Хіло й реакцією Аньденя. Ґоньтів меч-місяць рушив униз, але було в тому русі певне вагання, смуга білого металу падала так повільно, наче повітря, що вона розтинала, було густим, як мед, і Аньдень відчув дивне бажання розсміятися, коли зрозумів, що це не Ґоньт сповільнив рухи — це його, Аньденя, сприйняття часу розтягнулося тисячократно.
Нефритову ауру Ґоньта Аньдень відчував, наче то було щось таке, що можна помацати, схопити обома руками. Він підняв долоню вгору — майже задля експерименту — й відчув, як оця його більша за нього самого сутність схопила потік енергії, огорнула його, занурилася в саме серце того потоку. Ґоньт завмер, у його погляді промайнули усвідомлення й тривога. Довкола нього зметнувся вгору легендарний Гарт. Аньдень відчув, як його допитливу силу щось відштовхує, як потужна аура Ґоньта змикається, аби захистити хазяїна. Аньдень, який і досі тягнув одну руку до свого ворога, здійнявся на ноги, стискаючи в кулаці разок нефриту, і штовхнув. Його Направлення було як залізний спис. Воно розітнуло зовнішні шари Гарту й зупинилося останньої миті, бо наштовхнулось на нездоланний опір і вже не могло рушити далі.
У Ґоньта вибалушились очі. Меч-місяць затремтів, коли все тіло Рога охопив параліч дії та протидії. Шкіру Аньденя раптом закололо дедалі більшим жаром. З рота й носа Ґоньта зацебеніла кров, шок і паніка зміцнили його Гарт, і Аньдень відчув, як той невблаганно шириться, тягнучись до нього. Хлопець уже не ладен був вдихнути, у ньому громадилась така сила, що ще трохи — і в нього вибухнуть очі й легені.
І саме в цю відчайдушно патову мить Хіло штовхнув себе вгору хвилею слабкої енергії, двигуном якої була чиста сила волі. Він вихопив з піхов Ґоньтів ніж-кіготь і занурив його чоловікові в бік. Ґоньт заревів від болю.