— А ти хіба забув? — видихнув Хіло. — Байдзень повернувся з того світу, щоб убити свого ворога.
Хіло впав на землю. Бійці-«горяни» помчали вперед, аби допомогти своєму Рогу, пошматувати Хіло й Аньденя, але було запізно. Ніж, що пірнув у Ґоньтів бік, створив ту саму необхідну шпарину. І увага, і Гарт Ґоньта попливли, й Аньдень вклав усі свої сили в Направлення, відчуваючи, як увесь той непереборний тиск вивільняється шаленою хвилею, що прохромлює тіло супротивника.
Серце Ґоньта спинилося, легені стиснуло, а судини в мозку луснули. Аньдень, не здатний притлумити ясність свого Чуття, розділив відчуття, що супроводжували смерть, відчув кожен жахливий шип знищення, який проштрикував тіло його ворога. Ґоньт помирав, і він сам помирав разом із Ґоньтом. Коли Ріг упав, Аньдень теж повалився на землю, він роззявив рота, але не ладен був видати ні звуку. А коли відступила буря смерті, Аньденя накрила наступна хвиля — зворотний потік нефритової енергії ринув у нього, немов то вітер, що його втягнув сердитий бог Йофо й видихнув тайфуном, який паплюжить землю. Натиск зворотної енергії від знищення настільки могутнього воїна, як Ґоньт, неможливо описати словами. У голові Аньденя вибухали світло й жар тисяч зірок. Його голова метнулась назад, і він закричав із самої глибини власного єства, обійнятий жахом цього болю й екстазу.
Він зараз згорить, йому треба позбутися цього жахливого кипіння, цієї надлишкової енергії, що чіплялася за нього під самою поверхнею шкіри і відчайдушно прагнула втекти за межі його тіла. Бійці-«горяни», що кинулись до нього, здійнявши мечі, були саме тими вмістилищами, куди можна направити зайве. Ось вона — дорогоцінна віддушина. Йому навіть не треба було до них торкатися — це було не складніше, ніж витягнути життя з мишки у клітці. Двох чоловіків він спіймав на ходу. Вони схопилися за груди, широко розплющивши очі й роззявивши роти від подиву, і їхні клинки з лязкотом впали на землю. А він із дивним відстороненням та жадібною радістю спостерігав, як вони помирають.
Ті Зеленокості, що ще лишалися, позадкували. Аньдень відчув, як вони його бояться, й почув власний дивний смішок. Він був демоном — бліде малолітнє чудовисько, що витягує нефритову енергію та вбиває. «Що вийде, коли схрестити козу з тигром?» — питав себе Каул Сень. Щось дивовижне й страхітливе.
Уздовж Аньденевого хребта пробіг дрож. Він різко розкинув руки, розчепірив пальці й вивільнив хвилю Відхилення, що промчала повітрям і відірвала трьох чоловіків від землі, підкидуючи їх угору, а потім швиргаючи на землю так, що вони аж покотилися. Зеленокості незграбно підвелися і — похитуючись, накульгуючи, озираючись, шалено перелякані — побігли геть, а решта кинулись за ними назирці. Їхній тупіт відлунював громом.
Аньдень відчув, як дрібненький натяк на розвиднення розбудив його свідомість, що нажахано скрутилася десь у темному куточку. Хіло нерухомо лежав на землі, з його ран точилася кров, а з нею — й життя. Аньдень мусив… мусив покликати на допомогу… комусь зателефонувати. Він витріщився на низку нефритових намистин у своїй правиці, з болісним вольовим зусиллям — таким, якого потребувала би спроба вирвати собі око, — розтиснув пальці та впустив разок коштовностей на землю. Підвівся, ступив крок уперед, і зненацька весь навколишній світ перехнябився та зник у чорняві, й Аньдень, знепритомнівши, упав на асфальт поряд з кузеном.
РОЗДІЛ 55
ЩЕ НЕ ВСЕ
Отямився Аньдень у лікарні, під’єднаний до крапельниці й апаратури, що тихо попискувала. Голова була важка і наче роздулася, очі запливли кірочкою. Горло боліло, шкіра виявилась надто чутливою, немов усе його тіло перетворилось на один великий синець, й боляче було навіть трішки змістити вагу, лежачи на м’якому матраці лікарняного ліжка. Якусь мить він не міг збагнути, чому він тут, аж раптом згадав усе й одразу. Серце налякано стиснулось, і його негайно ж залило потом.
Свідомість заполонили згадки про жахливі й ейфорійні відчуття, що супроводили підкорення нефриту — такої неймовірної кількості нефриту. Усе інше здавалось геть не важливим. Щойно Аньдень глянув на свої бліді оголені руки, що лежали поверх білого простирадла, — і його охопили подив та жага. Він убив Ґоньта Аша. Рога Гірського клану, одного з наймогутніших воїнів Зеленої Кістки в Дзаньлуні. Він відчув його смерть наче свою, й коли його полишила агонія — розпочалося бенкетування життєвою енергією Ґоньта, що схльоснулася з його власною. Від того аж поморочилось у голові. А ще він убив двох інших чоловіків — і їхні смерті згадувалися з приємністю, хоча й не були аж настільки пам’ятними. Може, таке величезне враження справляє тільки перша смерть, заподіяна власноруч? Чи різниця полягала в силі й нефритових здібностях убитих?