Нефрит! Покаяльники казали правду: нефрит мав божественну силу. Він походив з небес і міг перетворити людей на богів. Аньдень облизав потріскані губи, замислившись про те, а де ж зараз той нефрит, коли він отримає його назад і знову себе отак відчує.
Аж раптом йому закортіло розплакатись.
Він — не нормальна людина, він це розумів. Завжди підозрював, що в цьому річ. Потужність і нестабільність, що ніс родовід Аунів, змішані з чужинською кров’ю й чутливістю до нефриту. Але ж йому казали, але ж він повірив, що ревний вишкіл в академії подолає його вади.
Дисципліна та звичка формували потужних Зеленокостих, здатних контролювати себе, а не чудовиськ, що реготали від незатьмареної радості, коли простягали руку й зупиняли серця. Хіло багато вбивав, але лишився при тямі.
Хіло! У голові Аньденя загупало, коли він смикнувся вгору.
До палати зайшла медсестра, міцна неусміхнена жінка, яка перевірила показники на Аньденевому моніторі.
— Де Каул-дзень? — прохрипів Аньдень. Жінка не відповіла, просто додала якихось ліків до його крапельниці. — Він живий? — спитав Аньдень.
— Живий, — сказала медсестра.
Аньдень почув її слова немов крізь дедалі густіший туман. Хай там що було у тій крапельниці, заспокоювало воно добряче. І за хвилину він уже відключився.
А як знову прокинувся, біля його ліжка сидів Хіло. Коли Аньдень на нього глянув, то аж хапнув ротом повітря. Славетну молодість кузенового обличчя неначе просто-таки викачали з нього, зоставивши саму лиш подобу, що більше скидалася на опудало. Під очима Хіло запали синці, щока була розпорота й зашита, зап’ясток — у гіпсі. Та попри все, тільки-но він побачив, що Аньдень отямився, — одразу засяяв широчезною усмішкою, і в заплилих очах спалахнуло тепло.
— Енді, у тебе вийшло, — він приязно нахилився над Аньденем, стиснув маківку кузена долонею й поцілував у чоло. — Ти змусив «горян» утекти. Кузенчику, ти врятував наш клан. І моє життя також — я про це ніколи не забуду.
— Як ми… — Аньдень глитнув, намагаючись зволожити рот. Він побачив, що на тумбочці біля ліжка лежать його окуляри, і начепив їх тремтливими руками. — Як ми вижили? Що сталося після… — завершувати речення йому чомусь не вдавалося.
Хіло засміявся. Він підвівся й налив у склянку води з крана. Аньдень раптом зрозумів, що вони у приватній палаті. Хіло рухався обережно, від його звичної лінивої грації майже нічого не залишилось, наче його розібрали, а потім склали докупи, й наразі не було ясно, чи всі запчастини опинились на своїх місцях. Він знову всівся на місце, віддав воду кузенові, змикаючи його пальці навколо склянки, наче помагав дитині, яка ще не навчилась координувати рухи. Аньдень підняв склянку хиткою рукою й випив, відчуваючи водночас і вдячність, і сором, бо ж це Стовп клану сидить тут і так лагідно його глядить.
— Пан Уне, власник «Подвійного талану», бачив, що сталося, і зателефонував до маєтку. Шае передзвонила Кеневі й Тажу — вони чекали у Сміттярні, в будівлі по інший бік шосе, звідти менш ніж за п’ять хвилин доїдеш, — Хіло спинився, щоб глибоко вдихнути, він скривився від болю в якійсь невидимій Аньденю рані, але й далі всміхався. — Енді, новини дуже гарні. Коли «горяни» втратили свого Рога і ще з пів десятка найкращих Зеленокостих, Кень і наші Кулаки випалили все начисто. Відбили решту Доків за один день, — обличчя Хіло сяяло гордістю. — Після того як вони з Шае навідали нас у лікарні, Таж відвоював для нас решту Соґеню. Дзюень зі своїми людьми атакував Гострий Спис, і вони повбивали в «горян» стільки Пальців, що нам уже не треба перейматися, чи не втратимо Бідняцький шлях. Ми переломили хід війни. Ти це зробив.
Аньдень намагався все це перетравити.
— І це значить, що ми перемогли Айт?
Хіло нахилив голову.
— Енді, Зеленокостих не можна перемогти, доки вони живі. Хіба ми вдвох це не довели? — він стиснув губи. — «Горяни» — клан давній і великий. Ми завдали їм дуже великої шкоди і змусили Айт відступитися. Їй треба призначити нового Рога — либонь, що Ґоньтового Першого Кулака, кажуть, він вижив. Має минути якийсь час, щоб вони знову на нас поперли. Але з Айт ще не покінчено, — голос Хіло звучав рішуче й суворо, та в очах витанцьовували іскри оптимізму, яких Аньдень не бачив відтоді, як загинув Лань. — Із нами теж, Енді, — промовив він, нахиляючись уперед, наче ділився секретом: — Ми з тобою поклали Ґоньта. І наступною буде вона.