— Каул-дзень!
Залунали оплески, і до першого голосу доєдналися й інші:
— Каул-дзень!
Аньдень закляк, гадаючи, що публіка звертається до Хіло. А коли зрозумів, що це його вітають, обличчя в нього аж спалахнуло: «Вони кажуть, що я — Каул». Він — сирота мішаного походження, а вони ставлять його поруч із Ланем, Хіло та Шае. Це були найнеймовірніші лестощі, які йому було годі й уявити, і вони перелякали його до смерті. Бо це була неправда, він не такий, як вони. І коли грандмайстер Ле припідняв чотири нефритові камінці на срібному ланцюжку, Аньдень позадкував так, наче у скриньці сидів отруйний павук.
— Ні, — гукнув він.
Грандмайстер Ле завмер і насупився:
— Що значить «ні»?
— Я не… — затнувся Аньдень. — Я не хочу носити нефрит.
За всі роки навчання в академії Аньдень ніколи не бачив, щоб грандмайстра щось захопило отак зненацька: сиві брови вигнулись щетинистими дугами, зморшкувате обличчя застигло. Майстер Сайнь та інші вчителі на сцені здивовано перезиралися, і складалось враження, що у всіх відібрало мову. Випускник відмовляється від нефриту? Такого ніколи не траплялося.
Аньдень чув, як приголомшене мовчання заступає дедалі гучніший розчарований шепіт. Він не насмілювався відірвати погляд від власних ніг: він зганьбив себе, зганьбив Хіло та Шае. Палаючи від сорому, Аньдень стиснув тремтливі руки й підвів до схиленого чола в поклоні, що повнився найглибшими вибаченнями, а тоді розвернувся і спустився зі сцени, не кажучи ні слова.
Він ще ніколи не бачив, щоб Хіло настільки розчервонівся від розгубленості й люті. Щойно грандмайстер Ле довів церемонію до швидкого й незручного фіналу, Стовп рушив просто до кузена. Перелякана юрма членів клану поспіхом розступалася перед ним. Пальці Хіло кігтями вчепилися в біцепс Аньденя. Він відтягнув кузена, що й не думав опиратися, від інших випускників, за сцену, подалі від пильних поглядів онімілих глядачів. Хіло смикнув Аньденя, щоб опинитися з ним лицем до лиця.
— Що це ти твориш?
Аньдень намагався заговорити, та коли він розтулив рот, то не знав, що сказати. Його вчинок неможливо пояснити. Хіло й досі міцно тримав його за руку, і крізь цей доторк Аньдень відчував кузенову ауру, що дзижчала, як рій розлючених шершнів.
— Мені прикро, — спромігся він нарешті.
— Тобі прикро? — схоже, що й самому Хіло на мить забракло слів. — Енді, що сталося? Що це на тебе найшло? Виставив себе дурником перед усім кланом, перед усіма твоїми зеленокостими братами. Мене дурнем виставив.
— Хіло, я не такий, як ти, — зболено озвався Аньдень.
Усе, чого він у собі боявся, всі сумніви, які він долав суворими тренуваннями та вірою у клан, усі кошмари, де зринала ванна, повна крові, й лунали материні крики, — на сцені все це в одну мить неначе ринуло з тієї невеличкої скриньки, затьмарюючи навіть жахливе розуміння, що він руйнує все, чого прагнув усе життя.
— Я — не та людина, якій слід носити нефрит, я — не та людина, яка взагалі мала б носити нефрит. Якщо сьогодні я його надіну, то прагнутиму тільки більше й більше — стільки, скільки мав, коли вбив Ґоньта. Я стану гіршим за мою ма, гіршим за божевільну Скажену Відьму, я знаю, що так і буде. Тепер я відчуваю це — в самій своїй крові, і байдуже, що ти скажеш, — йому ледь вистачало подиху, щоб повести далі: — Можеш тримати мене на «сяйві», тій еспенській отруті, яка вбила Ланя, але я так жити не хочу. Я не хочу ставати тим, що ти з мене робиш…
— Ким? — сердито спитав Хіло. — Зеленокостим? Родичем?
— Зброєю, — пошепки завершив Аньдень.
Хіло різко відпустив його і позадкував. Його обличчя скривила дивна суміш почуттів, але першу скрипку поміж ними грав біль — очі Хіло покруглішали від ображеного подиву, немов Аньдень витягнув ножа й полоснув його поперек щоки. З-за плеча Хіло Аньдень помітив, що до них наближається Шае; Кень та Вень ішли слідом, але зупинились віддалік, не бажаючи втручатися.
Стовп ступив крок уперед і здійняв руки, щоб схопити кузена за плечі. Аньдень сахнувся, на секунду його обійняла певність, що зараз Хіло по-справжньому завдасть йому болю, але Стовп просто промовив силувано спокійним тоном:
— Енді, це я винен, — він добряче труснув Аньденя, щоб змусити підвести погляд. — Ота бійка — це вже було занадто, ще й зарано. І лежати в лікарні після того було страшно. Ти налякався. Винуватити в цьому можна тільки мене, але я мусив так вчинити, бо ми тебе потребували. Я не зміг би впоратися з цим самотужки, не зміг би порятувати клан без твоєї допомоги. І ти й досі нам потрібен.