Аньдень відчув, як його обличчя запалало жахливим почуттям провини, щойно Хіло промовив тихим тоном, в якому поєдналися благання та докір:
— Оце щойно ти принизив нас обох, але я знаю, що ти не навмисно, я не буду ставити тобі це на карб. Повернімося й разом розшукаємо грандмайстра Ле, щоб забрати в нього твій випускний нефрит. Задля нього ти старався багато років. Ми забудемо те, що сталося, і цього разу все зробимо правильно, повільно повернемо твою впевненість у собі. Енді, ти — член цієї родини. Тебе виховали, щоб ти став воїном Зеленої Кістки.
Упевненість Аньденя у своєму рішенні похитнулася, та за мить він уже поривчасто похитав головою.
— Я дуже чутливий до нефриту — і через це стаю занадто могутнім. Тому надто радію, коли когось вбиваю, — він важко глитнув. — Тепер «горяни» знають, наскільки серйозна з мене загроза. Якщо я носитиму будь-яку «зелень», Айт докладе усіх зусиль, щоб мене вбити, а я повбиваю стількох людей, просто щоб лишитися в живих… — Слова полились відчайдушним потоком. — І щоразу, коли я вбиватиму, я цим насолоджуватимусь, усе більше й більше, отримуватиму все більше нефриту, і врешті-решт усе «сяйво» на світі не зможе мені допомогти, я це точно знаю.
Хіло сплеснув руками.
— «Горяни» багато років прагнули мене вбити! За кожним поворотом на нас чигають смерть і безум, але ми робимо те, що мусимо, якось даємо собі раду! Гадаєш, те, що тоді сталося, на мені менше відбилося? Мені довелося перетерпіти їбучу нефритову ломку, і то тоді, коли я майже перетворився на труп, а все одно мусив повертатися до тями й поводитися як клятий Стовп, — його голос підвищився, і стишив він його видимим зусиллям. — Коли ти могутній — перетворюєшся на мішень. Коли ти Каул — перетворюєшся на мішень, але воїн Зеленої Кістки ніколи не розвертається спиною до своєї родини та клану, — розширені зіниці Хіло палали небезпечним світлом. — Подумай про те, що робиш, Енді.
І тут враз поруч із ними опинилась Шае. Вона заговорила — низьким та рішучим тоном — з холодним докором, скерованим проти брата:
— Хіло, це рішення Аньденя. Він випускник, він дав присягу, тепер він — дорослий чоловік.
— І кому, по-твоєму, він присягнув? — різко спитав Хіло. — Це ж кланові клятви, присяга перед Стовпом. За ними ми живемо й помираємо. Енді, якщо ти так вчиниш — ти мене зрадиш, — обличчя Хіло викривила жахлива гримаса. — Як ти можеш казати, що я перетворив тебе на зброю? Наче я не люблю тебе, не ставлюся до тебе як до молодшого брата, наче ти для мене — просто інструмент? Як ти міг таке сказати? — він відступив назад, плечі в нього трусилися, немов йому було фізично складно стриматись і не прибити свого жалюгідного кузенчика просто на місці. Та зненацька його обличчя й тон застигли й набули зневажливої відстороненості. — Щойно таке зробиш — і ти більше не член цієї родини.
— Хіло, — засичала Шае, дивлячись на нього, ніби була готова вдарити. — Припини.
— Хіло-дзень… — заблагав Аньдень, якого обсипало морозом.
— Геть з моїх очей, — сказав Хіло. А коли Аньдень не ворухнувся, він проревів: — Геть з моїх очей! Ах ти ж дворняга зрадливий і невдячний, щоб я тебе ніколи більше не бачив!
Аньдень незграбно позадкував. Він був приголомшений, натиск палкої люті Хіло придушив усі слова, що намагались вирватися з його рота. Аньдень розвернувся і побіг.
Він біг і біг, доки територія академії не лишилась позаду. Зірвав із себе мантію випускника, кинув у багнюку і побіг далі в штанах від костюма й тонкій сорочці, заляпуючи їх болотом, поки пробирався лісистим Вдовиним парком, не розбираючи шляху. Він біг, аж доки зір не застелили сльози, а легені та ноги не запалали від напруги. А тоді сповільнився, але й далі шкандибав між дерев, немов ладен був утекти від того, що сталося, немов у цьому лісі він міг загубити свою ганьбу.
Вийшовши на головну дорогу, Аньдень побачив, де він, і знову побіг. Брама цвинтаря була прочинена на час відвідування, і він захекано, ледь не плачучи, долав усіяний могилами схил, доки не звалився на землю перед Ланевим надгробком у ногах пам’ятника родини Каул.
— Вибач, — схлипнув він і затремтів, коли подув вітер, а просякнута потом сорочка торкнулася шкіри й охолодила її. З неба почали падати великі дощові краплі, лишаючи розводи на скельцях окулярів та приклеюючи волосся до голови. Дощ плюскотів по мармуровій брилі, й та потемніла — білувато-зелений відтінок заступив колір, що нагадував брудний нефрит. — Ланю, вибач, — Аньдень сів і заплакав.
Коли прийшла Шае, вже минуло кілька хвилин, а може, й кілька годин. Вона принесла із собою чорну парасольку і тримала її над ним, дозволяючи дощу падати на її неприкриту голову і пильно вдивляючись у місце останнього спочинку їхньої родини.