— Не потрібен мені ще один Кулак, — сказав він. — Ти і так ідеальна. Облиш зеленокості тривоги мені.
Хіло обхопив долонями її груди, оцінив приємну вагу й витягнув шию для ще одного поцілунку.
Та вона відвернула обличчя, не бажаючи звертати зі шляху розмови.
— А скільки Кулаків ти маєш — хороших Кулаків, тих, на кого можна покластися? Кень казав, що деякі з них слабаки, вони звикли до миру, до підтримування порядку та збору кланових внесків, а не до бійок. Хто з них перемагав у двобоях? Хто з них носить більше за кілька камінців?
Хіло зітхнув.
— Є в нас і щирі «зелені» воїни, є й мертвий тягар, але в «горян» така сама ситуація.
Вень розвернулась і зазирнула йому в лице. Привабливі риси її обличчя не можна було назвати класичною вродою, та Хіло її зовнішність здавалась нескінченно цікавою: широкі котячі очі й вигнуті брови, лукаво-чуттєвий рот і майже чоловіча лінія підборіддя. Коли Вень мала по-справжньому серйозний вираз обличчя, як-от зараз, Хіло думав, що вона мусить стати моделлю для фотохудожника. Її погляд був таким загадковим та незворушно наполегливим, що жоден глядач не здогадався би, про що вона думає: про вбивство, секс чи про список для закупів.
— Ти давно заходив до академії? — спитала Вень. — Тобі варто побачитися з кузеном, глянути на восьмий клас. Придивитися, кого можеш взяти до себе наступного року, коли вони завершать навчання.
Хіло аж просяяв.
— Твоя правда, я вже давно не навідував Аньденя. Треба буде піти.
Він обережно ущипнув її за соски, поцілував востаннє, а тоді підвівся й потягнувся по одяг. І, вдягаючи штани й защіпаючи піхви ножа-кігтя, мугикав собі під носа.
— З того хлопця вийде справді щось цікаве, — проголосив Хіло, застібаючи сорочку перед вбудованим у шафу дзеркалом. — Щойно отримає свій нефрит, перетвориться на воїна Зеленої Кістки, наче просто з легенд.
Вень усміхнулась, підколюючи волосся.
— Геть як його Ріг.
Хіло лиш підморгнув на її лестощі.
РОЗДІЛ 6
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Каул Шаеліньсань прибула до Міжнародного аеропорту Дзаньлуня з отим похмільним відчуттям вати в голові, до якого призводить тринадцятигодинний переліт. Перетинаючи океан і вдивляючись у нескінченну блакить, що проминала внизу, вона почувалася так, немов повертається назад у часі: залишає позаду людину, якою стала в чужій країні, й перетворюється на ту, якою була змалку. Її бентежила круговерть емоцій, що здіймалася всередині, — щемка гіркувато-солодка суміш піднесення та відчуття поразки.
Шае підхопила свій багаж з оберталки — його там було небагато. Два прожиті в Еспенії роки, несусвітньо дорога університетська освіта — і все її рухоме майно вмістилося в одну-єдину валізу з червоної шкіри. Вона надто втомилась, щоб підсміхнутися цьому іронічно-жалюгідному результату.
Зняла слухавку таксофона й почала була пхати монетку в проріз, але спинилася, пригадуючи, про що сама із собою домовилась. Так, вона повертається до Дзаньлуня, але на своїх умовах. Вона житиме тут як звичайна містянка, а не як онука Світоча Кеконю. І це означає, що вона не телефонуватиме брату, щоб той послав по неї в аеропорт машину з шофером.
Шае поклала слухавку на важіль. Її збентежило те, наскільки легко вона повернулася до давніх звичок, варто було кілька хвилин як ступити на землю Кеконю. Вона присіла ненадовго на лаву в багажній зоні, бо раптом розгубила бажання зробити кілька останніх кроків до обертових дверей на вихід. Щось їй підказувало, що коли вони підхоплять і виштовхають її назовні, то вороття вже не буде.
Та, врешті-решт, довше зволікати вже не можна було. Вона підвелася й попрямувала разом з потоком пасажирів до вервечки таксі.
Коли два роки тому Шае поїхала, вона навіть не думала повертатися. Тоді вона повнилася злістю й оптимізмом, твердо намірилась викувати нове життя й нове «я», що пасуватиме до широчезного сучасного світу за межами Кеконю, подалі від архаїчних кланових порядків та непомірно великих чоловічих его представників її родини. Та коли вона опинилася в Еспенії — зрозуміла, наскільки складніше, ніж їй здавалось, уникнути тієї стигми — походження з маленької острівної країни, знаної переважно завдяки нефриту. Отак Шае дізналась, що сама назва «Дзаньлунь» часто викликає порожні погляди. Іноземці називали його інакше — «Нефритове місто».
Люди з інших країн, дізнаючись, що вона кеконька, реагували до комізму передбачувано. Спочатку здивування. В уяві більшості еспенців Кеконь був екзотично-казковою країною. Повоєнний бум у міжнародній торгівлі майже компенсував століття ізоляції, але ще не повністю. З таким само успіхом Шае могла казати, що прибула з відкритого космосу.