Хіло приймав знаки поваги з настроєм, що вже трохи нагадував його звичну розслаблено-життєрадісну манеру. За хвилину він промовив:
— Будь ласка, насолоджуйтеся своєю їжею. Нам із сестрою треба дещо обговорити.
Імпровізована черга прихильників клану розсмокталася, і ті повернулися до своїх столиків.
Стовпа й Синоптикиню облишили у спокої — завершувати обід та обговорювати кланові справи.
ЕПІЛОГ
МОЖЛИВОСТІ Є ЗАВЖДИ
Коли Беро вперше прийшов на кладовище, там був якийсь юнак (і то ще надовго застряг), а от коли він прослизнув на цвинтар удруге, тепер із Мудтом, запала ніч, і на моторошному схилі вже нікого не лишилося. Потрібне місце він знайшов доволі легко. Обмежений простір вимагав, щоб більшість кеконьців кремували й ховали попіл. Мало яка родина могла собі дозволити повнорозмірні ділянки під могили й величезні мармурові пам’ятники.
Каул Ланьшиньвань спочивав поруч зі своїм батьком — героєм війни. Попід його надгробком вірні клану залишали букети весняних квітів, миски яскравих фруктів, зроблених з воску, та обгорілі палички пахощів, що стирчали з невеличких чаш, наповнених піском. Під викарбуваними у мармурі іменем та датами розмістились тільки два рядки:
ЛЮБИЙ СИН ТА БРАТ
СТОВП СВОГО КЛАНУ
Мудт різко смикнувся, плюнув на могилу й націлився копнути підношення, що стояли на землі. Беро смикнув його назад і просичав:
— Ти шо, дурний? Хочеш, щоб вони поставили тут охорону?
Хлопчина викрутився із хвату Беро, та шкодити припинив. Він запхав руки в кишені і з тривогою роззирнувся залитим місячним світлом цвинтарем. Зрештою, покаранням за пограбування могил була смерть.
Беро нахилився і провів руками навколо підніжжя пам’ятника. Він притиснув долоні до зарослого травою ґрунту й так притулився до землі щокою, що розчув гострий запах вологої землі під шаром дерну. За кілька метрів завглибшки лежало тіло вбитого Беро чоловіка, й він мав цілковиту певність, що поховали його з нефритом. З тим нефритом, що за правом належав Беро. Тепер, коли він переховав до безпечного місця весь запас «сяйва», а війна між кланами згасла, Дзаньлунь, здається, майже повернувся до нормального життя, й хлопець міг помізкувати, як повернути собі свій талан.
Можливості в цьому місті є завжди.
ПОДЯКИ
«Нефритове місто» із самого початку було настільки амбітним проєктом, що часом я зневірювалася, чи зможу віддати йому належне. Я сподівалася, що, попри все, моїх здібностей вистачить, аби впоратись із цим завданням — оживити на сторінках те, що настільки яскраво жило в моїй уяві. І якщо з книжкою, яку ви тримаєте в руках, мені все вдалося, то це передусім завдяки тій підтримці, яку я отримувала впродовж усього шляху.
Коли мій агент Джим Мак-Карті прочитав чернетку цього роману, він не просто наполіг, аби я продовжувала роботу. Його відгук був таким глибоким та корисним, що я написала до нього: «Чорт, ти маєш таку слушність стосовно геть усього. Сподіваюся, я все це витягну». І ми змогли. Джиме, дякую ще раз.
Я не змогла б знайти для «Нефритового міста» кращої захисниці інтересів за Сару Ґвань із Orbit. Я зрозуміла, що потрапила в хороші руки, коли дізналася, що Сара не просто негайно ж «прийняла» книжку, але й разом зі мною пірнула в таке захопливе заняття, як уявляти для персонажів кастинг мрії. Мені неймовірно пощастило, що мою роботу скеровувала та поліпшувала настільки прониклива й завзята редакторка.
Також хочу подякувати Тімові Голману та Енн Кларк за те, що вони прийняли цю серію до родини Orbit; моїй британській редакторці Дженні Гілл — за те, що супроводила «Нефритове місто» в подорожі через океан, та за все інше; Алексу Ленсікі, Еллен Райт та Лорі Фіцджеральд — за те, що здійняли маркетингово-піарну бурю; Лорен Панепінто та Лізі Марі Помпільйо — за фантастичний вигляд цієї книги; Ґлені Бартелз — за увагу до кожної деталі друку; а Келлі Фродел — за соколине око коректорки. Тім Пол перетворив мої незграбні скетчі Кеконю й Дзаньлуня на прекрасні мапи. Не сумніваюся, що я пропустила інших людей, яких мусила згадати, — спасибі всім вам.