Друга реакція — завзяті жарти. «А літати ти вмієш? А пробити стіну? Ну ж бо, покажи щось дивовижне. Ось, стіл оцей зламай!»
Вона навчилась реагувати на таке доброзичливо. Спочатку намагалася пояснити. Що радо залишила нефрит на Кеконі. Що тепер нічим не відрізняється від них самих. Що будь-які переваги в силі, швидкості та рефлексах пояснюються тим, що вона й досі прокидається вдосвіта й кожного ранку тренується у внутрішньому дворику своєї квартири. Звички тривалістю в усе життя — доволі вперта штука.
Перші два тижні були майже нестерпні: здавалося, що Шае опинилась у камері сенсорної депривації, яку створила для себе сама. Усе навколо було таким меншим порівняно з попереднім досвідом — менше кольорів, менше звуків, менше відчуттів, така собі блякла реальність, наче уві сні. Тіло її було повільним, важким, зболеним. Її переслідувало набридливе відчуття, немов вона втратила щось життєво необхідне, наче глянеш униз і зрозумієш, що тобі бракує ноги. Нічні панічні атаки, а ще оте враження, ніби задрімала, а навколо — нереальний світ.
Це було б важко витерпіти навіть не в оточенні шаленої еспенської молоді з її здатністю до зосередження, що дорівнювала мавпячій, та постійними балачками про шмотки, автівки, популярну музику й химерні варіації поверхових, але складних стосунків. Шае ледь не здалась, після першого семестру навіть забронювала квиток назад до Кеконю. Та гордість усе ж здолала виснажливе жахіття нефритової ломки. На щастя, за квиток можна повернути гроші.
Їй було надто складно пояснити тим небагатьом друзям за коледжем, як це — носити нефрит, походити із зеленокостої родини, а тоді від усього цього відмовитись. Тому Шае просто невинно всміхалася й чекала, доки їхня цікавість розвіється. Джеральд її постійно дражнив: «Отак ходиш собі, поводишся цілком нормально, але одного дня як вибухнеш якоюсь сранню несусвітньою, правда ж?».
Ні, це в неї вже позаду. Несусвітньою сранню був він.
Через серпанок і майже згасле світло небо зробилося дивним. Бетон вкрився вологою «північного поту» — прибережна долина навколо Дзаньлуня в сезон мусонів постійно просякала мжичкою і туманами. Уже було пізно, час вечері минув. Шае стояла в черзі й чекала на таксі. Інші люди в тій черзі не звертали на неї жодної уваги. Вона була вбрана в коротку та яскраву літню сукню, модну в Еспенії, але надто крикливу й обтислу для Кеконю. Та якщо не зважати на одяг, вона зливалася з натовпом, з вигляду була така сама, як і всі інші подорожні. Не мала на собі нефриту. І коли вона зрозуміла, наскільки малі шанси, що її хтось упізнає, відчула і полегшу, і укол жалощів до себе.
Під’їхало наступне таксі. Водій поклав її валізу до багажника, а Шае вмостилася на задньому сидінні й опустила вікно.
— Куди ідемо, панночко? — спитав він.
Шае поміркувала, чи не поїхати до готелю. Вона хотіла прийняти душ, відновитися після довгого перельоту, бодай трішки побути на самоті. Та вирішила, що не варто виказувати аж таку неповагу.
— Додому, — промовила вона і назвала водієві адресу.
Той від’їхав від брівки й пірнув у тісний потік автівок та автобусів.
Коли таксі перетнуло Дальший міст і перед очима розгорнувся сталево-бетонний міський краєвид, Шае відчула такий різкий напад ностальгії, що аж подих перехопило. Крізь вікно точилося вологе повітря, по радіо говорили її рідною мовою, навіть цей жахливий вуличний рух… Вона сковтнула й ледь не розплакалась. Мала дуже приблизне уявлення, чим їй тепер займатися в Дзаньлуні, але нема де правди діти: вона опинилася вдома.
Щойно вони заїхали до району Палацового пагорба, таксист став зиркати на неї у дзеркало заднього виду — його очі поблискували. А коли таксі спинилось перед високими залізними воротами маєтку Каулів, Шае опустила вікно й висунулася поговорити з охоронцем.
— Вітаємо вдома, Шае-дзень, — промовив вартовий, дивуючи її як неактуальним тепер суфіксом, так і фамільярністю, з якою він почепив цей суфікс до її імені.
Вартовий належав до Пальців Хіло. Обличчя його Шае впізнала, але імені не пригадувала, тому просто кивнула на знак привітання.
Таксі проїхало крізь ворота до круглого майданчика перед центральною будівлею. Шае потягнулась по гаманець, щоб розплатитися з таксистом, але той сказав:
— Це безплатно, Каул-дзень. Перепрошую, що не впізнав вас одразу, — то все іноземний одяг, — він озирнувся й усміхнувся зі щирою надією. — Мій тесть — відданий Ліхтарник. Останнім часом у нього виникли деякі проблеми у справах. Якщо ви чимось могли б…