— О боги, — пробурмотів він, — кілька останніх років були до тебе такими ж безжальними, як і до мене.
Шае нагадала собі, що, попри тиранічну поведінку, її дідусь належав до найгероїчніших та найшанованіших людей у цій країні, що тепер він старий, самотній та погано почувається і що два роки тому вона розбила йому серце.
— Дідусю, я приїхала просто з аеропорту.
Шае торкнулася чола зімкненими руками у традиційному жесті пошани і стала перед кріслом Каула Сеня навколішки, опустивши голову.
— Я повернулась додому. Чи приймете ви мене знов за онучку?
Вона підвела погляд і побачила, що вираз очей старого пом’якшав. Жорстка лінія рота розпружилась, і губи легенько затремтіли.
— Ой, Шае-се, звісно, я тобі пробачаю, — сказав він, хоча вона, власне, вибачення й не просила.
Каул Сень простягнув до неї вузлуваті руки, й Шае узялася за них, підводячись на ноги. Його дотик відчувався як удар струму, навіть у такому поважному віці він мав потужну нефритову ауру, й кістки її рук закололо від спогадів та потягу.
— Без тебе родина не була повною, — сказав Каул Сень. — Твоє місце тут.
— Так, дідусю.
— Це цілковито нормально — мати справи з чужоземцями. Я не раз це повторював. Боги правду відають, я це всім казав: ми мусимо відкрити Кеконь і змиритися з впливом зовнішнього світу. Через це я розірвав братерські стосунки з Айтом Юґоньтінем. Але… — Каул Сень тицьнув пальцем у повітря, — такими, як вони, ми ніколи не станемо. Ми інші. Ми — кеконьці. Ми — люди Зеленої Кістки. Ніколи про це не забувай.
Дідусь узяв її руки у свої, перевернув долонями догори та скрушно й несхвально похитав головою.
— Навіть якщо ти знімеш увесь свій нефрит, однаково не станеш такою, як вони. Вони ніколи тебе не приймуть, бо відчуватимуть, що ти інакша, отак, як собаки знають, що вони важать менше за вовків. Нефрит — то наш спадок, наша кров не повинна лишатися з чужою, — він стиснув її руки долонями з тонкою, як папір, шкірою, і цей жест мав її втішити.
Шае схилила голову з мовчазною згодою, ховаючи роздратування, яке в неї викликало неприховане задоволення діда через те, що Джеральд лишився в минулому. Вона познайомилася з Джеральдом на Кеконі. На той час він служив на острові Еумань, до кінця служби йому лишалося п’ятнадцять місяців, а потім він збирався вступити до університету. Щойно Каул Сень дізнався, що Шае зустрічається з моряком-іноземцем, то гнівно провістив, що ці стосунки приречені. І нехай причини він мав переважно расистського характеру — Джеральд був шотарцем (хоча й народився в Еспенії), слабаком рідкокровим, який її не вартий, вилупком пустопорожнім, — Шае дошкуляло, що передбачення старого цілковито справдилося. І, якщо подумати, з тією частиною про «вилупка пустопорожнього» він теж не помилився.
— Дідусю, мене дуже тішить, що ви маєте здоровий вигляд, — м’яко промовила Шае, намагаючись урвати його монолог. Та він лише відмахнувся від спроби спрямувати розмову в інше русло:
— Я у твоїй кімнаті нічого не торкався. Знав, що ти повернешся, щойно ця фаза мине. Та кімната й досі твоя.
Шае швиденько пометикувала.
— Дідусю, я вас так розчарувала. Думала, що вже не маю права на місце в цьому домі. Тому винайняла собі квартиру неподалік і відправила свої речі туди.
Це було неправдою: ніяких домовленостей щодо житла вона не мала і речей, щоб кудись їх відправити, також. Та її аж ніяк не приваблювала ця думка — повернутися до своєї дитячої кімнати в домі Каулів, так наче за ці два роки нічого не змінилося й вона нічого не досягла. Якщо вона оселиться тут, доведеться терпіти нефритові аури Зеленокостих, що вештаються туди-сюди, і дідусеве зневажливе прощення.
— Та й мені знадобиться трохи часу, щоб влаштуватися, — додала вона. — Вирішити, що робити далі.
— А що тут вирішувати? Я поговорю з Дожу про те, що за бізнес тобі вділити.
— Дідусю, — урвав його Лань. Він спостерігав за розмовою з порога. — Шае дуже довго сюди летіла. Дозвольте їй розпакувати речі й перепочити. Час поговорити про справи ще настане.
— Ха, — промовив Каул Сень, але руки Шае випустив. — Гадаю, ти маєш рацію.
— Я скоро повернуся, щоб знову з вами побачитись, — вона нахилилась і поцілувала старого в чоло. — Люблю вас, дідусю.
Старий гмикнув, але обличчя його просяяло любов’ю, якої — Шае це раптом зрозуміла — їй страшенно бракувало. На відміну від Ланя, вона не знала батька, і, коли була зовсім малою, Каул Сень був для неї всім. Він обожнював її, а вона — його. Та коли Шае виходила з кімнати, дідусь пробуркотів їй услід: